У селі Марію люди називали її «Маруся-лелечиха», бо біля її хати щовесни оселялись лелеки. Вони повертались до свого гнізда – як і вона колись поверталась з заробітків до дітей.

Але тепер все змінилося, діти виросли і додому не повертались.

– Мамо, та нащо нам те село? Ми вам квартиру здамо у Вінниці! Усе ближче до лікарів, до магазинів, – казав старший, Юрко.

– Мамо, у вас там город, кури, ті лелеки… Вам важко вже! – казала менша, Оксана.

Але Марія вперто залишалась. Не тому, що любила важке життя, а тому, що саме тут, у тій хаті з вишитими рушниками, пройшло її справжнє – справжні сльози, справжня любов, справжня зрада і справжнє прощення.

Вона вийшла заміж молодою. Василь був веселим, з добрими очима й вмів грати на гармошці. Вони побралися, і скоро народився Юрко, а за ним – Оксана. Але щастя було недовгим. Василь, який спочатку лиш іноді випивав «з хлопцями», почав пити щоночі, а згодом і руку піднімав.

Марія терпіла. Терпіла, бо так виховали: «Як вийшла – то вже твій хрест». Але одного разу, коли чоловік п’яний виштовхнув її надвір посеред зими, вона взяла дітей і втекла – в тапках, з одним вузлом. Її прихистила тітка в сусідньому селі. А потім… потім – Польща. Що з її чоловіком, і де він – вона не знала.

Вона їхала на заробітки, бо треба було ставити дітей на ноги. Мила посуд у ресторанах, прала білизну чужим паням, прибирала по десять квартир на тиждень. І все – щоб послати дітям на взуття, на шкільні обіди, на зошити з машинками і з квіточками.

Перші п’ять років вона приїздила додому лише на Великдень. Потім – рідше. Діти дорослішали без неї. Її мама доглядала їх, але тепла бракувало.

Коли Марія повернулась остаточно, діти вже були чужими.

Юрко привів у хату невістку, яка поглянула на свекруху, як на кріпачку.

– Ми самі розберемося. Вам би краще в селі бути, вам там звичніше, – сказала вона якось.

Життя разом не складалося, зрештою молоді поїхали в місто, щоб жити окремо.

Оксана ж вийшла заміж за айтішника і перебралася в столицю. Їй теж бракувало Марії в дитинстві, і хоч дочка й дзвонила раз на тиждень, у голосі була крига.

Марія жила в селі сама. Лелеки щовесни повертались у гніздо над хатою, і вона казала їм:

– Ну от ви повернулись, а мої ні.

Вона не нарікала. Віддавала хліб сусідським дітям, збирала трава́ для чаїв, лікувала всіх настоями. Але душа її нила – тихо, без сліз.

І от одного серпневого ранку, коли хата вже пахла сушеними яблуками й м’ятою, приїхала чужа машина. З неї вийшов молодий чоловік у сорочці й темних окулярах. Став під яблунею.

– Маріє Іванівно, ви мене не впізнаєте?

– Пробачте…

– Я – Віталій. Василь… мій батько.

Марія знітилась. 

– Я… Я не знала, що він мав ще когось.

– А я не знав, що у мене є ви. Батька не стало. У шафі була ваша фотографія з написом «Моя єдина». Я приїхав подивитися, яка ви.

Вони сиділи під яблунею до вечора. Віталій розповідав, що його мама давно померла, а батько ніколи про неї не говорив з ніжністю. Про Марію – говорив. Часто.

Марія мовчала. Десь всередині знову стискалось – не з гніву, а від жалю. Василь, який зламав їй молодість, пішов із цього світу з її фото.

Відтоді Віталій став часто приїжджати до Марії, бо інших родичів не мав, а хотів мати сімʼю.

За кілька тижнів приїхала Оксана – не попередила, не написала. Просто з’явилась, як колись Марія – у тапках, але тепер на високих підборах. І з валізою.

– Мамо… я… я розлучаюсь. Він… він сказав, що я для нього «домашній меблевий гарнітур». Усе, що я мала – робота, квартира – залишилось там. А я з дитиною. Софійка спить у машині.

Марія мовчки відчинила двері. Софійку поклала на ліжко в кімнаті, де колись спав Юрко.

І от – вони знову були разом. Мама, дочка й внучка. Марія варила борщі, збирала ожину, співала Софійці «Ой у вишневому саду». Оксана потроху розмерзалась.

– Пробач, мамо… Я завжди думала, що ти втекла від нас у Польщу. А тепер бачу – ти нас рятувала. Як лелека, що відлітає, щоби повернутись із весною.

На Покрову приїхав і Юрко. Вперше – сам, без дружини. Стояв мовчки біля порога.

– Ма… я втомився. Ти все життя нам давала. А ми – тільки брали.

Марія мовчки притулилась до нього. І в той вечір вони пили чай утрьох, а Софійка збирала каштани.

Коли наступної весни лелеки знову прилетіли, у дворі стояли дві машини, на веранді – дитяча колиска. Оксана з Софійкою перебралися до села назавжди. Юрко приїжджав на кожні вихідні, привозив цемент, фарбу. Хата змінювалась. І Марія вже не була сама.

Вона щодня виходила до гнізда і тихо казала:

– Дякую, що повернулись. І ви, лелеки. І діти мої.

Бо найбільше диво – це коли навіть розірвані серця можуть знову знайти ритм. І навіть після найтяжчої зими – лелеки все одно летять додому.

Іноді, щоб зберегти родину, треба її відпустити. Але справжня любов – як лелека. Вона завжди повертається.

Джерело