Важко зітхнувши, Ганна Василівна прибрала до холодильника запечену курку, що вже охолола.

Там же в холодильнику стояли дві салатниці з нехитрими салатами, нарізані акуратними шматочками сир і ковбаска, сьогодні взяла подорожче, адже був особливий привід, і коробка з ошатними кремовими тістечками.

Ганна Василівна витратилася, готуючи частування для гостей, які так і не прийшли, тепер усе пропаде, одній їй стільки не з’їсти.

А решту місяця доведеться харчуватися скромно, адже пенсія невелика, та й з тієї, син Грицько примудряється витягнути пристойну частину.

Сьогодні у Ганни Василівни були іменини, шістдесят дев’ять, не ювілей, але жінка все ж сподівалася, що діти заїдуть привітати. Але ні, син навіть не з’явився, а дочка надіслала лише повідомлення зі зім’ятим привітанням. Ганна Василівна подякувала у відповідь і поцікавилася, о котрій дочка заїде, але відповіді не отримала.

Що ж вони з чоловіком Миколою Олександровичем проґавили у вихованні дітей? вкотре подумала Ганна Василівна і знову важко зітхнула. Чоловіка не було поруч уже п’ятнадцять років, як же їй його не вистачало.

Усі ці роки Ганна Василівна часто згадувала, як вони познайомилися, як як зіграли скромне весілля, як зʼявився на світ Грицько, а за п’ять років Іринка. Та жили не багато, звідки багатству взятися: Микола Олександрович працював на заводі біля верстата, Ганна Василівна у відділі кадрів цього ж заводу.

Але все ж намагалися, щоб у дітей було все не гірше, ніж у інших. Десь і на собі економили, але вже дітям завжди і обновки до школи купували, і подарунки на дні народження та Новий рік заздалегідь діставали.

Хоч і часи непрості були, і сама Ганна Василівна в одному пальто майже двадцять років відходила, але Іриночці і лосини, коли ті в моду увійшли, дістала, і кофту з рукавами летюча миша. А Гриші мотоцикл подарували, коли він з армії прийшов, аж надто він про такий мріяв.

З дитинства Гриць був непосидючий, спритний, у дворі душа компанії, заводила, а ось у школі з поведінкою часто були проблеми. Не раз Ганні Василівні доводилося за нього червоніти, а потім удома Микола Олександрович проводив із сином виховні бесіди, тільки дії цих бесід не на довго вистачало.

Коли підріс уже, Ганна Василівна іноді навіть думала, скоріше б в армію забрали, хоч там подорослішає, стане серйознішим, а то на думці тільки гулянки, та компанії. Після армії Гриша майже одразу одружився, не по великому коханню, а, як то кажуть, по зальоту. Та тільки довго не прожили, швидко Таня, так звали невістку Ганни Василівни, зрозуміла, що не з тим зв’язалася – хорошого чоловіка і батька з Гриші не вийшло.

За два роки, забравши сина, Таня поїхала кудись в інше місто, до бабусі чи тітки, Ганна Василівна так і не зрозуміла, бо і з батьками недолугого чоловіка Тетяна всі зв’язки обірвала. Так і не дізналися вони, як склалося життя Тетяни й онука надалі. А ось Гриша продовжив жити весело і безтурботно.

Не маючи ні постійної роботи, ні постійної жінки, ні постійного житла. Час від часу з’являвся у батьків, відіспатися, від’їстися, перехопити грошей і пропадав знову. Зараз Григорію було сорок п’ять, а мав він не кращий вигляд, ніж ровесники Ганни Василівни. З’являвся Григорій у матері завжди стабільно в день пенсії.

— Грицю, так адже і мені на щось жити треба. І за квартиру заплатити, і ліки купити. – Пояснювала Ганна Василівна, коли син укотре випрошував у матері гроші.

— Та поверну я тобі все! – Нервував Григорій.

– Роботу я знайшов, на заробітки поїду, там гроші хороші платять, усе поверну, мати. – Обіцяв він. Ганна Василівна вже й не вірила в ці обіцянки, та куди дінеш, син же. Ось такий недолугий, а син. Давала трохи грошей, за що потім незмінно отримувала докори від дочки:

— Що ж ти, мамо, все тільки синочкові допомагаєш, пияці цьому? А доньці допомогти не хочеш? Хоча що від тебе очікувати, все життя нічого ви з батьком мені дати не могли. – Виговорювала Ірина.

— Ірочка, у тебе сім’я, Сергій працює, ти працюєш, а Гриша, хоч і пропащий, але ж не можу я так… – Винувато виправдовувалася Ганна Василівна.

— Ось саме, працюємо. Гаруємо як прокляті, а толку? Подивися, інших батьки в життя вивели, ґрунт для зростання дали, а ви мені що? Навіть освіти нормальної не дали. Я вже мовчу, що і на квартиру, і на машину довелося самим заробляти.

— Даремно ти так кажеш, вчитися, донечко, ти сама кинула. Ми з батьком інститут оплачували. – Намагалася нагадати Ганна Василівна.

— Тільки інститут і оплачували, а в інститут і ходити в чомусь треба, та й жити хочеться добре. Ось і довелося мені працювати йти, замість навчання. – Стояла на своєму Ірина.

Завжди вона була норовливою. Та й батько, який доньку обожнював, в усьому намагався потурати. Навчалася Ірина і в школі неохоче, куди цікавіше з подружками поговорити, ніж сидіти за підручниками. На безоплатне не вступила, але батьки вирішили, що якщо трохи затягнути паски, то і на платному дочку вивчать.

Але на другому курсі Ірина повідомила їм, що бере академ і виходить на роботу, гроші зараз важливіші за освіту. Можна було, звісно, і на заочне перевестися, поєднувати, але Ірина твердила – довчуся потім, важко навчання і роботу поєднувати, хоча в інститут більше так і не повернулася.

Та й закиди, що не допомагали батьки молодим із купівлею квартири, теж були перебільшені. На весілля, на перший внесок на квартиру батьки з обох сторін вкладалися однаково.

Ось тільки для Ганни Василівни та Миколи Олександровича такі суми були непосильними, довелося позичати. У батьків Сергія можливостей було більше, але, якщо допомагати дітям, то на рівних – такою була їхня позиція. Ірина злилася і на батьків Сергія, мовляв, скупердяї, могли б і розщедритися для єдиного сина, і на своїх, що дісталися їй такі посередні.

Щоправда, коли онука зʼявилася, Ганна Василівна знадобилася. Мама Сергія особливої участі у вихованні онуки Лізи брати не поспішала, посилаючись на зайнятість на роботі, втому і слабке здоров’я. Ганна Василівна ж завжди виручала, і з садка забере, і на вихідні, якщо потрібно.

Потім, коли Ліза стала самостійною, потреба в Ганні Василівні відпала, і Ірина дзвонила матері раз на тиждень, черговий раз дізнатися, як справи, як здоров’я. Але якщо Ганна Василівна на щось і скаржилася, ліки, мовляв, подорожчали або чоботи зимові зовсім непридатні, а нові брати накладно, Ірина незмінно відповідала:

— Ой, не кажи, ціни зростають по хвилинах. Самі крутимося як можемо. – І не поспішала допомогти матері.

Разом сім’я збиралася востаннє на похороні Миколи Олександровича, та й там Ірина і Григорій примудрилися посваритися. З дитинства приводи для сварок знаходилися в них буквально на рівному місці, скільки б Ганна Василівна не повторювала, що вони найрідніші один одному люди і повинні один одного підтримувати, а не ділити все підряд.

Кожен день народження Ганна Василівна сподівалася, що діти неодмінно згадають, відвідають, але Григорій з’являвся завжди то на два дні раніше, то на три дні пізніше. Якщо з’являвся раніше, то, звісно, обіцяв прийти привітати, але не приходив, якщо пізніше, то завжди виправдовувався черговою міфічною новою роботою, жадібно сьорбав суп, просив хоч трохи грошей до зарплати і знову зникав. Ірина заїжджала щороку, інколи з Лізою чи Сергієм, інколи всією родиною.

Дарувала шарф чи хустку на шию або ще якусь дрібницю. Довго ніколи не гостювали, завжди кудись поспішали. Але Ганна Василівна раділа і цьому: і недовгій бесіді, і хустці, і що частування стало в пригоді, Ірина завжди забирала контейнери та пакуночки, в які Ганна Василівна дбайливо складала приготовлені страви. Але сьогодні донька так і не заїхала.

Прибравши в шафу приготований заздалегідь святковий посуд, Ганна Василівна лягла в ліжко, але заснути не вдавалося.

У голові одна за одною миготіли картинки з минулого: ось вона веде Гришу на першу лінійку в школі, ось заплітає Ірині хитромудру зачіску, щоб донька виглядала незвично на святі в дитячому садку, а ось відпустка, пощастило тоді дістати путівки в санаторій на морі, ось Гриша знову розбив шкільне вікно, батько тоді не стримався потиличника виписав, але за вікно все ж довелося платити, ось проводи Гриця до армії, ось в Іри вже не свято в садочку, а випускний і довга ошатна сукня, виросли дітки.

Та багато всього згадалося, сон зморив уже під ранок, і більше Ганна Василівна не прокинулася…

Наступного дня після роботи Ірина все ж заїхала до матері, але дарувати черговий шарф було вже нікому.

Ганну Василівну поховали поруч із чоловіком. За три дні, стоячи біля могил батьків, Ірина та Григорій не згуртувалися під гнітом спільного горя, та й горя особливого жоден із них не відчув.

Жодного з них не мучили запізнілі жалі, не накривали теплою хвилею спогади, скоріше їх турбували зовсім інші питання:

— На квартиру навіть не розраховуй. – Відрізала Ірина. – Треба буде, я через суд доведу, що ти тільки гроші з батьків тягнув, нічим не допомагав.

— А ти постаралася допомагати, як я подивлюся. – Огризнувся Григорій. – Я такий самий спадкоємець, тож або викуповуй свою частку, або продамо і гроші навпіл.

— Це ми ще подивимося. – Пригрозила у відповідь Ірина.

Утім, як вони ділили квартиру – це вже зовсім інша історія, яка не має стосунку до Ганни Василівни.

КІНЕЦЬ.