Зрозумійте мене правильно, я люблю свою дочку, готова заради неї на все, але я вже втомилася тягнути на собі всю її сім’ю. Я також маю право на особисте життя, на відпочинок.

Дочка заміжня майже дев’ять років і скільки її пам’ятаю, вона ходить із жи вотом. Має вже шістьох дітей. Запитайте, а як вона встигає? Та ніяк.

Я щодня після роботи їду до них, допомагаю старшим з уроками, готую вечерю і няньчуся з молодшими, а у вихідні я взагалі почуваюся р абинею.

Від такого життя я просто бо жеволію, а дочка вимагає все більше і більше, а тут ще nенсія… весь мій вільний час проходить з онуками.

Мій терпець ур вався, коли я помітила, що дочка знову ваrітна.

Сестра давно заnрошувала мене до себе. Вони з чоловіком живуть у приватному будинку біля моря – ра й, а не будинок. -Пробач доню, але своїх дітей виховуй сама.

Більше ніякої допомоги ти від мене не очікуй. Дочка обр азилася, а мене від них уже ну дить, а тут ще сьома дитина на підході.

Я вирішила здати свою квартиру та переїхати до сестри. Я готова на все, аби позбутися цієї сім’ї кроликів. У новому місці я невдовзі знайшла роботу і частину зарnлати надсилаю доньці.

Вона не розмовляє зі мною, навіть не знаю, як їй одній з дітьми, хоча думаю вона чудово справляється, адже матусі більше немає поряд.

Повернутися додому я, в жодному разі, не готова. Допомагати матеріально, будь-ласка. Начхати, що в очах рідних я залишилася поганою, самоз

КІНЕЦЬ.