Мої перші стосунки були невдалими. Зустрічалися ми протягом 5 років, більшість з яких я проплакала. Вадим був поганим хлопцем й до мене ставився теж не добре. Постійно критикував, обзивав та всіляко принижував. Мої рідні та друзі намагалися відкрити очі на мого обранця та я тривалий час залишалася сліпою.

Прозріння настало саме собою. Якоїсь миті я поглянула на свого хлопця, ніби зі сторони, й зрозуміла, що не хочу прожити з такою людиною решту свого життя. Ми розійшлися. Перший час я плакала та думала чи варто було нам розходитися, але чим більше часу проходило, тим легше й спокійніше мені ставало.

Через рік після болісного розриву я зустріла Захара. Він був повною протилежністю мого колишнього. Саме з ним я зрозуміла, що означає бути коханою. Захар піклувався про мене, ніколи не ображав й в усьому підтримував. Наші стосунки розвивалися доволі стрімко, тож уже через пів року зустрічань хлопець зробив мені пропозицію.

Відсвяткувати таку подію забралися у ресторані, куди запросили наших батьків. Мої мама з татом зраділи, коли почули новину про майбутнє весілля, а от батьки Захара поводили себе доволі дивно. Сиділи набундючені й з кислим виразом обличчя. Я зрозуміла, що підготовка до свята не мине без сварок та суперечок. Так і сталося.

Моя майбутня свекруха всюди пхала носа й все критикувала. «Навіщо такий дорогий ресторан, є варіанти й дешевші! Для чого вам фотограф, хіба на мобільний телефон не можна зробити пам’ятні фотографії! Взагалі не розумію який толк у вашій фотозоні – це ж які гроші потрібно викинути на вітер!» Що цікаво, вона все критикувала, але платити ні за що не збиралася.

Все весілля оплачували мої батьки, я та наречений. Свекруха та свекор виділили кошти лише на гостей зі своєї сторони. Я не могла дочекатися, коли ми вже відбудемо урочистість, щоб припинити слухати пусті балачки та зауваження матері Захара. Після весілля ми ще тривалий час не розмовляли.

Через рік наші батьки зустрілися знову. Цього разу на них чекала ще одна радісна новина – ми з Захаром чекаємо на дитину. Здавалося, історія повторюється. Мої батьки були невимовно раді, що стануть дідусем та бабусею, свекруха та свекор вирішили, що ще надто рано нам ставати батьками. «Ви хоч гроші маєте? Знаєте, яка це велика відповідальність! Чи розраховуєте на нашу допомогу до старості!»

Не знаю про яку допомогу говорила свекруха, але я зрозуміла, що люди вони надзвичайно токсичні. За 9 місяців вагітності мати Захара жодного разу не зателефонувала, щоб поцікавитися моїм здоров’ям та самопочуттям. Онук її теж не цікавив. Вони дали про себе знати, коли ми готувалися до хрестин. Вона знову почала розпоряджатися на що не варто витрачати гроші й лізти у нашу родину. Мені набридло слухати її дурні зауваження, тому вперше розказала все, що про неї думаю, не підбираючи слова.

З того часу ми не спілкуємося і я цьому невимовно рада. Розумію, що Захарові неприємна ця ситуація, як-не-як, а це його батьки. Тільки хто винен тому, що вони настільки егоїстичні, що думають лише про власні потреби та майбутнє. Я знаю, що завжди можу покластися на своїх маму й тата, більше мені й не потрібно.

Впевнена, як тільки дорогим родичам потрібна буде допомога сина, вони одразу дадуть про себе знати. Прийдуть миритися й будуть поводити себе так, ніби нічого не сталося. Я не збираюся грати під їхню дудку й забуватися все, що вона мені наговорила. Не хочеться, щоб мій син був свідком нових сімейних драм та скандалів, тому його спілкування з дідусем та бабусею збоку чоловіка я зменшу до мінімуму.

КІНЕЦЬ.