До Італії я поїхала відносно молода. Мені було 28 років всього, щойно розлучилась. Після трьох років шлюбу, коханий мій зрадив. Я пробачати не збиралась.

Вирушила до тітки, котра вже там працювала. Я відразу закохалась в цю країну і в людей, котрі в ній проживають. Всі добрі, усміхнені, щирі, не те, що у нас. Тоді я й зрозуміла, що назад повертатися не хочу.

Я багато працювала, адже мала ціль. Додому грошей майже не висилала, лиш час від часу по сто євро мамі на ліки, деколи щось з харчів передавала.

Та не надто витрачалась на те. Саме через це усі родичі тримали на мене образи.

Увесь час дзвонили й просили щось, а я відмовляла. Найбільше обурювалась сестра, вона вважала, що я їй винна, бо в мене дітей нема, а в неї є.

Та минуло 20 років і я купила невеличку, але дуже затишну квартиру на березі моря. Нарешті моя мрія здійснилася. Звісно, про це якось дізналися рідні і почали проситися до мене на відпочинок.

Спочатку я погодилась, в перше ж літо до мене приїхала сестра з дітьми. Та вони так поводились, що вже за тиждень мені кортіло випхати їх назад. Приїхали зовсім без грошей, нічого мені не привезли, ні за що не платили. Вона ще й підмовила племінників, аби просили в мене все.

Насилу я витримала місяць і перехрестилась, коли родичі поїхали. Після цього до мене хотіли приїхати ще й інші, але я відмовила їм. Цьогоріч мені вже дзвонила сестра.

– Коли нам краще приїхати в липні чи в серпні? ми б хотіли раніше.

– Послухай, в мене не санаторій. Цьогоріч не вийде.

– Чого?

– Бо я не мільйонер, щоб вас всіх утримувати. Та й взагалі, я не люблю галасу, ціную спокій і тишу!

– Що ж ти за людина? Ми ж не чужі! Тепер розумію, чого твій Павло втік.

– Чого ж це?

– Бо ти лише про себе дбаєш. І не страшно? Скоро ж старість. Сама віку доживатимеш, нікому не потрібна.

Звісно, мені це чути було неприємно.

Та я ні про що не шкодую, сумніваюсь, що племінники мене доглядатимуть. Краще житиму так, як сама того хочу. А ви як гадаєте?

КІНЕЦЬ.