Зі своєю подругою Мариною я вже багато років дружу. Жили ми тоді сім’ями в селі, в якому пройшло все наше дитинство та юність, а коли закінчили школу, вона поїхала навчатися в місто.

Познайомилася Марина там з одним чоловіком Олегом, який жив з мамою та працював в якомусь непоганому ресторані. Справа ця була якраз в середині 90-х років. Зустрілися вони десь рік, а потім вони вирішили таки одружитися, адже, наче, все добре складалося в них.

Свекруха потім відразу сказала моїй подрузі:

– Ти, Марино, запам’ятай, я тебе прописувати в своєму домі навіть не збираюся, можеш навіть не розраховувати зовсім на це. І весілля справляти не треба. Навіщо зайві витрати у родині?

Але наречений і наречена зважилися все ж на весілля. матір чоловіка слухати не стали. Грошей, хоч і дуже небагато, вони самі назбирали, трохи позичили у друзів, знайомих, та й батьки Марини допомогли, чим могли на той час, хоча люди вони не багаті.

Я, звісно, була запрошена в якості свідка на весілля до подруги, тому з батьками нареченої приїхала на весілля.

Жили ми тоді у родичів тата Марини. Туди ж була запрошена і майбутня свекруха для знайомства. За словами Марини я вже знала, що свекруха у неї жінка зовсім непривітна, дріб’язкова і дуже жадібна.

Мати Олега завжди вважала себе вище за інших. Колись працювала головним бухгалтером, зараз на пенсії вона, велику квартиру має. Але звикла завжди командувати людьми, і ця звичка залишилася з нею.

А у Марини батьки дуже прості люди і живуть все життя у селі. Під час знайомства свекруха сиділа на стільці, як королева на троні, з якоюсь зверхністю дивлячись на всю рідню моєї подруги.

Коли мова зайшла про наречену і нареченого, як познайомилися, чи давно вони зустрічаються, то свекруха сказала:

– Ех, свахо, вашій доньці просто дуже з моїм сином пощастило. Он який він у мене красень, розумний, працьовитий, на нього усі заглядаються знайомі жінки. А Марина ваша теж дівчина, звичайно, хороша, наче добра, але з дуже бідної сім’ї, самі все розумієте, що вам до нас ще дуже далеко, така реальність життєва.

Батько Марини вже трохи хильнув та мав гарний настрій, і поклав руку на плече доньчиної свекрухи та впевнено промовив:

– Не хвилюйся, свахо, ми ще подивимося, кому з молодих дуже пощастило. Я ніколи не рахую чужих грошей і тобі не раджу це робити.

Весілля справили усією родиною, правда не обійшлося без розмов серед близьких родичів нареченого, що наречена родом з простого села, бідова зовсім дівчина, виходить заміж, швидше за все, за прописку.

Марину свекруха все ж прописала, але через пів року сказала молодій сім’ї, щоб квартиру собі шукали.

Мама й тато Марини відразу продали свою дачу і допомогли молодим купити маленьку квартиру, але вона була затишною та й ремонт допомогли зробити, аби дітям добре жилося, хотіли допомогти їм стати на ноги.

Свекруха Марини ж залишилася в трикімнатній квартирі жити одна. Марина народила сина, потім другого, щасливими вони були разом з діточками.

Згодом вона влаштувалася на роботу, стала добре заробляти, і в будинку робота кипіла, адже жінка, звикла до сільської роботи, встигала все: і наварено, і прибрано скрізь, відчувається вдома затишок і спокій.

Часи 90-х пройшли, робота в ресторані вже приносила чоловікові мізерну зарплату, престижною не вважалася. Освіти, крім школи і незакінченого не дуже престижного технікуму у нього не було, професії теж, тому з пів року чоловік просто пролежав на дивані.

Час від часу влаштовувався кудись охоронцем або сторожем, але зарплата маленька, себе б лише прогодувати, що вже казати про сім’ю.

Але щоб знайти хорошу роботу, треба вчитися добре, час на це витрачати, а чоловік не хотів. Не захотів він вчитися навіть в автошколі, коли Марина вирішила купити автомобіль. Тому дружина сама і дітей в школу відвозила, і чоловіка на роботу, якщо робота була, і свекруху в поліклініку, при потребі, коли та зверталася до неї. А зверталася вона постійно, не соромилася зовсім.

Марина досить таки багато працювала, заробляла гарно, за її рахунок поліпшили і житлові умови. Свекруха вже не говорить вголос перед рідними і друзями, що невістці пощастило з її сином, хоча і не перестає хвалити лише свого Олега, який він гарний, хороший та добрий сім’янин і у їх сім’ї нічого не бракує.

Але з усіма своїми потребами свекруха звертається лише до своєї невістки, а не до доньки чи сина, а допомогу приймає, наче ще сама послугу невістці робить.

Але вже все родичам свекруха більше не каже, що невістці з сином її пощастило. Знає, що має добру невістку, але ніколи цього не визнає.

Але в душі у свекрухи вдячності до Марини зовсім немає, вона вважає, що та робить те, що й зобов’язана робити. Прикро марині на душі. Вона й досі не розуміє, чому ніяк не може свекрусі своїй догодити?

Джерело