Якщо ви наречені й у вас є приблизний план на найближчі кілька років, в який поява дитини входить лише після придбання власного житла, то дотримуйтесь цього плану і не слухайте нікого!

Ми з чоловіком зробили все по-іншому і багато разів встигли про це пошкодувати, але змінити щось вже не вийде.

З того моменту, як ми створили свою власну сім’ю та зіграли весілля, минуло приблизно три роки. Тоді ми хотіли нікуди не поспішати, пожити собі якийсь час, заробити більше грошей і купити своє житло. Здавалося б, зараз багато хто будує подібний план і дотримується його, але слідувати йому до кінця у нас не вийшло. Втрутилися батьки.

Мами, моя та чоловіка, обидві самотні і якийсь час тому втратили своїх чоловіків. Відразу після весілля вони почали натякати на те, що непогано було б подарувати їм онуків.

– Молодим батькам набагато легше, – говорила мені свекруха, – будете з дитиною на одній хвилі, коли підросте.

– Спочатку “подаруй” мені онука чи онучку, а потім йди працюй стільки, скільки вважаєш за потрібне. З малюком ми допомагатимемо, для нас це буде як ковток свіжого повітря, – просила моя мама.

Всі ці вмовляння могли б бути безрезультатними, але вплинула одна незапланована подія. Відразу скажу, що ми з чоловіком оберігалися, але, мабуть, контрацепція нас підвела, бо в мене почалася затримка. Спершу я зробила тест, він був позитивний. Я не повірила своїм очам, вирішила піти до лікаря, адже чула, що тести часто бувають хибнопозитивними.
– Вітаю, Ви в положенні, – почула я на прийомі.

Тоді я не знала, плакати мені чи радіти, адже у нас були зовсім інші плани. Вдома я повідомила новину чоловікові, потім нашим мамам. Вони були категорично проти аборту.

– Потім дітей зовсім не буде і шкодуватимеш все життя! – Майже в один голос заявили вони.

Прислухавшись до них, я вирішила, що залишу дитину. На той момент ми вже встигли накопичити невелику суму і вирішили оформити іпотеку. Варто віддати належне, майбутні бабусі дуже щедро допомогли нам із початковим внеском. Щомісячні платежі не надто били по кишені, але усвідомлення того, скільки років ще доведеться виплачувати іпотеку, дуже пригнічувало та засмучувало. Тоді ми вирішили щомісяця сплачувати суму більше, ніж обов’язковий платіж. І це було правильне рішення, тільки завдяки йому зараз нам легше з усім справлятися.

Період очікування протікав в цілому спокійно і без ускладнень, якщо не брати до уваги постійні дзвінки свекрухи та моєї мами.
– Я тільки що була в магазині, – радісно щебетала мені в трубку мама, – купила такий чудовий комплект для малюка, там все таке крихітне, миле! Придивилась дуже гарний конверт для виписки.

А просто перед дзвінком мами мені дзвонила свекруха, яка теж не перестаючи скуповувала всі полиці дитячих магазинів. Я подумала, що якщо об’єднати їхній ентузіазм, то вони хоча б на деякий час дадуть мені спокій. Так і сталося. Вони стали ходити по магазинах разом, а я змогла нарешті розслабитися в тиші та зайнятися домашніми справами, яких на той момент вже назбиралося чимало.

Перед нами тоді стояло завдання зробити ремонт у новій квартирі, замовити та зібрати меблі. Словом, нам із чоловіком було чим зайнятися, і ми не помітили, як моя мама та свекруха потоваришували.

Час минав, вже наближався строк, майбутні бабусі-подружки разом ходили до нас у гості, обдаровували подарунками мене та малечу, а потім разом йшли у своїх справах. Під справами я маю на увазі спільні походи по магазинах, в перукарню, салон краси або в театр. Ми з чоловіком були дуже раді такому повороту подій, адже раніше мами щодня докучали дзвінками та скаргами на нудьгу, ображалися, коли не виходило приходити до них у гості щодня, а зараз вони чудово обходяться і без нашої присутності.

Ближче до дати мама зі свекрухою знову перейшли в режим наступу, можна навіть сказати, що вони жили у нас. Так вони боялися пропустити момент початку.

Бабусі були на сьомому небі від щастя, коли дізналися, що в них з’явилася онука. На виписці з лікарні обидві навіть плакали від радості. Перший тиждень усе йшло так, як вони обіцяли. Я приходила до тями, відновлювалася після лікарні, а мами по черзі няньчили внучку. Проте згодом їхні візити ставали дедалі рідшими.

Приблизно через пів року мені почали надходити дзвінки з роботи від мого начальника, бо перед відходом у декрет я обіцяла, що повернуся через 6 місяців після появи малюка. Мені тоді повірили та віддали кілька проєктів, термін здачі яких якраз дозволяв би мені доробити їх після запланованого виходу на роботу.

Пам’ятаючи обіцянку мами про те, що вона сидітиме з дитиною, щоб я змогла працювати, я зателефонувала їй з проханням побути з дитиною кілька днів. Поки я вдома, розповім і покажу, що як, щоб потім, коли я вийду на роботу, у мами не виникало жодних питань.

– Ой, я б і рада, але щось не дуже добре почуваюся зараз. Мабуть, починаю хворіти. Краще не ризикуватиму, не хочу випадково заразити внучку, – невпевнено пробелькотіла в трубку мама.

Я звернулася до свекрухи, але, на превеликий подив, не помітила за нею колишнього ентузіазму, хоч вона й погодилася побути з онукою якийсь час. Вранці наступного дня мені зателефонувала свекруха.

– Уявляєш, учора Мурчик додому весь побитий і подряпаний прийшов! На нього прямо дивитись страшно! Зараз повезу його до ветеринара, не зможу прийти до тебе сьогодні, вибач.

Гаразд, ситуації бувають різні, я поставилася до всього з розумінням та попросила чоловіка після роботи заїхати до неї, запропонувати допомогу. Чоловік повернувся додому здивований і сказав, що кіт виглядає як зазвичай і ніяких подряпин на ньому і близько немає. Ми не стали надавати значення цій ситуації та роздмухувати конфлікт.

Протягом усього наступного місяця мами знаходили різні відмовки та вперто не хотіли мені допомагати, хоча до появи доньки присягаючись обіцяли, що самі сидітимуть із дитиною. Я подумала, що варто відверто поговорити з мамою та все з’ясувати.

– Чому ти завжди знаходиш причини, щоб не допомагати мені з дитиною? Ви зі свекрухою самі просили внучку, казали, що я зможу працювати! Мені вже майже щодня дзвонять з роботи, чекають на мене в офісі, а я не можу сказати їм нічого виразного, бо ти мене підводиш!

Відповідь мами мене дуже обурила й образила. Вона сказала, що вже не в тому віці, щоб бігати щодня за гіперактивним малюком, хоче присвятити цей час собі.

Я ще раз нагадала, що вони обіцяли допомагати нам з дитиною, щоб ми могли швидше виплатити іпотеку, що турбота над онукою їм буде тільки на радість, чому ж тепер я чую у відповідь одні відмовки?

– Я й не відмовляюся іноді вам допомагати, – обурювалася мама. – У мене також є свої інтереси, я не готова присвятити всю себе твоїй дитині. Свою дитину я виховала, а це твоя дитина. Кілька разів на тиждень зможу до себе взяти, але не більше. І попереджати треба про такі речі наперед, щоб я могла планувати свій час.

Я не стала продовжувати цю розмову, вибігла з маминої квартири та поїхала додому. Мені справді стало дуже прикро, що спочатку мені пообіцяли допомогу, можливість вийти на роботу, а тепер перекручують свої слова так, як їм буде зручно.

Вдома мене зустрів чоловік. Він помітив, що я засмучена, намагався всіляко підняти настрій, але це не вийшло. Я думала, як же мені бути тепер, адже я маю за кілька днів виходити на роботу, інакше я дуже підведу начальство. Чоловік зателефонував своїй мамі, але, мабуть, за час поки вони ходили магазинами наші мами так сильно здружилися, що відповіли практично слово в слово.

Чоловіку дозволили працювати з дому віддалено, це трохи допомогло розв’язувати нашу проблему. Я вийшла працювати в офіс, у мене немає можливості працювати віддалено.

У нас обох тепер дуже важкий і далеко не зручний графік: чоловік вдень проводить час із дочкою, а вночі працює, вдень я на роботі, а ввечері забираю малечу, щоб у чоловіка було трохи часу відпочити. У бабусь ми допомоги не просимо, сильно на них скривджені. Потрібно було слідувати своєму первісному плану та розраховувати тільки на себе.

КІНЕЦЬ.