– І що ж у твоєму розумінні не помиї?

– Та все, що ти не готуєш! Гуляш із яловичини хоча б зроби! Дістали вже котлети з макаронами.

Мая мовчки відкрила кришку відра для сміття, зваливши туди цілу тарілку котлет, і вийшла з кухні. Накипіло. Так, що більше немає сил терпіти таке ставлення.

Вона одягла плащ прямо поверх халата, і пішла блукати мокрими весняними вулицями. Останнім часом тільки це її заспокоювало.

Мая часто лаялася в думках за те, що зовсім не вміє за себе постояти, з самого дитинства. За спиною рідня називала її “горобець” – маленька, тендітна, щойно щось, відразу тікала.

З рідні у Маї – лише тітка у селищі міського типу. Після того, як батьків не стало, вона забрала племінницю до себе, хоч у самої троє дітей.

Батьків Мая майже не пам’ятає, бо тоді їй було всього п’ять. Ніколи вона не розуміла, чому тітка Олена її залишила у себе, адже Маю з рідні ніхто не любив.

– Атестат у тебе з трійками, на бюджет не візьмуть, – сказала тітка, коли Мая закінчила школу. – А я за твоє навчання платити не збираюся.

– Я в коледж вступлю, в будь-який, в який вийде.

– Та кому ти потрібна у цих коледжах? Ти краще йди на ринок наш – Серафимівна тебе продавчинею візьме.

– Я не хочу на ринок.

– Отакої! Не у твоєму становищі перебирати! Я тебе годувала всі ці роки, так що тепер працюватимеш, будеш продукти купувати, та за електрику платити.

Серафимівну вона боялася. Зморщена, з довгим носом із горбинкою, вона була схожа на відьму з мультика.

У дитинстві Серафимівною дітей лякали, коли вони не слухали. Та й на ринку вона все літо підробляла – тоді й зрозуміла, що зовсім їй це не подобається.

Тітка Олена заборонила їй вступати в коледж, навіть документи сховала. Але Мая вмовила Василя, двоюрідного брата, якому тоді було тринадцять, розповісти, де їх мати ховає. Довелося віддати за цю інформацію половину своїх накопичень.

В місто Мая поїхала, нікому не сказавши. Вважай, втекла. Тому дороги назад не було, знала, що тітка за волосся відтягає за таке. Вступила в торгівельне училище, заселилася в гуртожиток.

Так і почалося її самостійне життя. Виявилося, що люди зовсім не вважають її замурзанкою, як казала тітка Олена.

– Майко, ну ти чудна! – Сміялася Марія, з якою вони ділили кімнату в гуртожитку. – Та ти красуня! Просто одягаєшся, як пенсія!

– Не вмієш ти робити компліменти, – сміялася у відповідь Мая.

– Гаразд, не хвилюйся, зробимо ми з тебе людину. Ось іспити складемо, підемо до моєї сестри двоюрідної в крамницю працювати. Я вже домовилась. А там хочеш – не хочеш, смак тобі прищеплять!

Марія слова дотрималася, і Мая разом із подругою після коледжу влаштувалася працювати в крамницю одягу до родички Марії.

Працювати їй там подобалось. Це тобі не ринок у селищі – взимку тепло, влітку не спекотно, покупці здебільшого приємні.

Мая швидко освоїлася, почала розумітися на тому, що в моді, і на око визначала, кому що сподобається і підійде, тому покупці її любили. Крамниця ця знаходилася в самому центрі, тож за день іноді було й не сісти.

На роботі вона й зустріла Володимира – раз на місяць він приходив купувати щось для своєї мами, і вони часто розмовляли.

Через кілька місяців Володимир зустрів Маю після роботи, та вмовив прогулятися містом, а потім проводив додому.

Мая й сама не помітила, як закохалася. Володимир був старший на п’ять років, і здавався їй дуже мудрим та грамотним.

Він любив розмірковувати про політику та філософію, переказував книги, які Мая ніколи не читала. Рік вони зустрічалися, перш ніж Володимир зробив їй пропозицію.

– Ти з дитбудинку? – Запитала Зоя Леонідівна, мама Володимира. – Володя сказав, що сім’ї ти не маєш.

– У мене тітка є, але ми не спілкуємось.

– Володя, проведи дівчинку додому, – Зоя Леонідівна вийшла з кімнати, не попрощавшись.

Це дивне знайомство Мая ще довго в голові прокручувала. Вона знала, що не сподобалася матері Володимира, але чому та на неї дивилася з такою зневагою, ніяк не могла зрозуміти.

Відмовити сина одружитися Зоя Леонідівна не змогла, тому зробила все, щоб ні копійки не витратити на це свято.

Але Володимир та Мая і самі весілля не планували. Мая рідних не мала, тільки подругу Марію, а Володимир мав тільки матір, друзів він так і не завів, бо не вірив у справжню дружбу.

– Ти прийшла на все готове, утримувати я тебе не збираюся, – заявила свекруха в перший же день. – Не думала, що Володя приведе до хати дівку з вулиці.

– Мене утримувати й не потрібно, я працюю, і сама можу себе забезпечити.

– Ти в сім’ю увійшла, тому тепер теж вкладатимешся, а не просто себе забезпечуватимеш. Готувати та прибиратися, теж готуйся.

Маю навіть не засмучувало ставлення свекрухи, бо нового в цьому нічого не було. Свекруха їй нагадувала тітку Олену, яка з семи років змушувала племінницю прибирати за всіма.

А з тринадцяти звалила на неї й готування на всю родину. Роботи по дому Мая не боялася, та й Володимир не дасть її образити.

Спочатку сімейне життя Маї подобалося. Хоч вона й крутилася сама по господарству, але це їй було не в тягар.

Рано вставати вона звикла змалку, приготувати сніданок і помити посуд перед роботою, було звичною справою, а ввечері залишалося тільки забігти в крамницю, і приготувати вечерю.

Бурчання свекрухи Маї теж особливо не заважало – вона мовчки робила те, про що її просили, і намагалася не конфліктувати.

Проблеми почалися за пів року, коли Володимир звільнився з роботи, й весь час став проводити вдома.

Поступово Мая стала єдиним здобувачем у сім’ї, а чоловік та свекруха жили її коштом. Може, вона б і не звертала на це увагу й далі, але Володимир несподівано став невдоволеним, і між подружжям з’явилися розбіжності.

– Володю, а як співбесіда пройшла? – питала щоразу Мая.

– Я не ходив. Добре, що я передзвонив їм, виявилося, що кар’єрного зростання там немає, фірма зовсім маленька, а директор на своєму місці вже десять років сидить.

– Ну, знайшов би потім щось інше. Ти ж і не був раніше директором, чому тоді не влаштуватися у маленьку фірму?

– Тобі не зрозуміти, у тебе перспектив взагалі немає. У мене вища освіта, тому я можу знайти хорошу роботу, просто час потрібен. Чи ти пропонуєш мені опуститися до твого рівня, і влаштуватися продавцем?

– Я хоч би заробляю! – вигукнула Мая у сльозах.

Вони сварилися, але потім завжди мирилися.

Володимир умів перепрошувати – візьме у матері грошей, купить квіти, зустріне Маю після роботи, почастує морозивом, і вона прощала. На цьому все і закінчувалося.

Роботу Володимир шукав не охоче, умови, переважно, були невідповідні йому. За кілька місяців він зовсім закинув пошуки, й цілими днями огинався вдома без діла.

Зоя Леонідівна сина чомусь незмінно підтримувала. І щоразу, коли Мая питала про пошук роботи, свекруха вказувала на відсутність вищої освіти у невістки, тому вона й розмірковувати не повинна про хорошу посаду.

Відносини у подружжя ставали все гіршими, а остаточно зіпсувалися влітку. Мая тоді стала старшим продавцем, зарплату їй підвищили, і Володимир вирішив, що настав час щось міняти.

– Мая, я вважаю, що нам потрібна машина. Якщо я приїжджатиму на співбесіду в гарному костюмі та на машині, то й посаду мені легше буде отримати хорошу.

– А як ти її купиш, вона ж грошей немаленьких коштує?

– Недолуга, я ж не говорю купити! У кредит візьмемо.

– Щоб взяти кредит, потрібно мати дохід.

– Так ми на тебе оформимо, адже ми сім’я. А коли я роботу знайду, сам платитиму.

Брати на себе кредит Мая відмовилася навідріз. Розуму вистачило, попри відсутність вищої освіти. Хоч свекруха з чоловіком вважали її дурною та неосвіченою, але в житті вона дещо розуміла.

Останні кілька місяців вона і без кредиту ледве зводила кінці з кінцями, попри те, що зарплата зросла.

Володимир любив смачно поїсти, просив гроші у дружини на якісь особисті потреби. А свекруха його запити лише підтримувала і вважала, що Мая має чоловіка забезпечувати у складний час.

Як була невістка в очах Зої Леонідівни безрідним ломовим конем, так і залишилася. А на таких тільки їздити треба, вважала свекруха.

– Мая, та що ти терпиш цих дармоїдів, – дивувалася Марія. – Біжи ти звідти, й живи на своє задоволення. Нехай Зоя Леонідівна сама синочка утримує.

– Куди тікати, Маріє? Мені іти нікуди. Щоб знову винайняти квартиру, потрібно щонайменше дві мої зарплати на оренду, заставу та комісію агенту. А в мене нічого не залишається від тих грошей, які я отримую.

– Можеш у нас з мамою пожити, доки не накопичиш. Я серйозно, ти подумай про це. Інакше вони тебе зовсім заїздять.

Місяць Мая ходила зовсім поникла, намагаючись максимально економити, щоб хоч щось відкладати. Володимир періодично наполягав на кредиті, а коли вона відмовлялася, то починав скандалити. У такі моменти він чіплявся до всього: брудно в кімнаті, їжа не смачна.

А Зоя Леонідівна завжди підтакувала, нагадуючи, що турбота про чоловіка – прямий обов’язок дружини.

Чому свекруха виживала з дому головного годувальника, для Маї залишалося загадкою. Адже без неї, літній жінці доведеться самій утримувати дорослого сина.

У п’ятницю Мая прийшла з роботи майже о дев’ятій, бо Марія наполягла на тому, що їй час щось міняти, і потягла подругу у торговий центр.

Зміни вирішили розпочати з нової сумки, бо на ту, з якою ходила Мая, без сліз не поглянеш. Потім зайшли в кафе, випили кави з круасаном і не помітили, як пролетів час.

Хоч план Марії спрацював, і у Маї справді настрій став кращим, підходячи до будинку, він все одно випарувався.

– Це ще що? – обурилася Зоя Леонідівна. – На якісні продукти, значить, грошей немає, а ти собі обновки купуєш?

– Я свої гроші витрачаю, тому маю право купувати собі, що хочу, – стомлено мовила невістка.

– З того часу, як ти одружила на собі мого сина, у тебе немає твоїх грошей! Якщо ти дружина Володі, то й гроші спільні! Ще раз без дозволу купиш собі лахміття чи цяцьки, я з тобою по-іншому розмовлятиму!

– А от не треба говорити зі мною, як із маленькою! – Не збираюся я перед вами звітувати! – Мая сердилась так, що всім тілом витяглася в струну.

– Ах, ось як! Пригріла змію! Прийшла на все готове до пристойної родини і думала, що за це платити не доведеться?! Не подобається – вимітайся з мого будинку! Селючка неосвічена!

Мая навіть сперечатися зі свекрухою не стала. Вона навіть рада була, що за неї ухвалили рішення про переїзд.

Дістала з балкона валізу, з якою колись і прийшла в цю квартиру, і пішла збирати речі. Від шуму прокинувся Володимир і витріщився на Маю, дивлячись, як вона злісно закидає у валізу речі.

– Ти чого це? – підвівшись у ліжку, позіхаючи, спитав чоловік.

– З мене вистачить!

– Не дури, тобі все одно йти нікуди, – байдуже промимрив Володимир, і ліг на інший бік.

Мая вийшла на вулицю з валізою і новенькою сумкою, яка зовсім не вписувалася в її скуйовджений образ. Подзвонила Марії, та поїхала до неї.

Володимир не дзвонив тиждень, доки не закінчилися залишки грошей від зарплати дружини. Потім умовляв повернутися, навіть випросив у матері грошей на квіти, щоб зустріти Маю після роботи, адже вона завжди його після цього прощала.

Але вона подала на розлучення і, попри те, що Володимир до останнього заперечував, вони таки розлучилися.

Після розлучення Зоя Леонідівна кілька разів приходила в крамницю до Маї, і вимагала з неї гроші за проживання в її будинку, чим здивувала і розсмішила весь колектив.

Через три роки Мая знову вийшла заміж, і зараз виховує сина. Після декрету знову хоче працювати у крамницы, бо колектив за ці роки став другою родиною для неї.

Володимир так і живе з матір’ю, бо роботу до душі та статусу не може знайти й досі. Вечорами він тепер часто випиває, дорікаючи матір, (розповідь до сайту Це Еаsy) що це вона у всьому винна – посварила його з роботящою дружиною.

У результаті, довелося Зої Леонідівні знайти собі підробіток на старості років, тому що однієї її пенсії на життя із сином не вистачало…

Ставте вподобайки, пишіть коментарі, щодо цієї ситуації.

КІНЕЦЬ.