Подружилися дві молоді сімейні пари. Жили вони в одному під’їзді. Тамара вийшла заміж за свого давнього залицяльника Івана з третього поверху. Вона втекла від своєї мами з першого поверху. Мати виховувала її одна, жили вони у двокімнатній старенькій квартирі.

А Світлана і Олександр оселилися в такій самій квартирці навпроти нещодавно, і були раді знайти приятелів. У під’їзді переважно жили пенсіонери. Пари збиралися разом у вихідні, ходили на пікніки в ліс, пили чаї у вихідні.

Порівняно з Томою Света була простачкою, скромнішою, тихішою, і вочевидь була дуже закохана у свого видатного чоловіка. Сашко був дрібним підприємцем, часто їздив до Києва за товаром на склади. І Томочка постійно приводила його в приклад своєму чоловікові:

— Дивись, Іване, ось як треба крутитися! З такими заробітками скоро Олександр і квартиру краще купить, а не в цьому старому занедбаному часом будинку буде животіти.

— Та нам поки що і цієї квартири вистачає. Ми тільки рік одружені, ще й дітей немає, – тихо відповідала Світлана й озиралася на чоловіка.

— Ну, не скажи, – починала сперечатися Тамара, – ось моя мама каже, що вся справа в житлоплощі. І правильно: який побут – такий і настрій! Нам з Іваном одне добре: моя мати близько. Допоможе, якщо що. Його ж батьки далеченько, а так би й нам непогано було б комфортнішу квартиру купити… як ти думаєш, чоловіче?

Іван втягував голову в плечі й усміхався.

— Ну, звідки в нас такі гроші? – трохи згодом відповідав він.

— Так мужик має працювати! – енергійно відповідала Тома, – ааа, що з тобою говорити. Добре, хоч твої батьки нам цю квартиру залишили.

— Не нам, а мені, – поправив її Іван, – ще до армії. Вони поїхали в іншу область працювати.

Тома обіймала чоловіка і сміялася:

— Тепер – нам.

Однак дружба двох пар не була тривалою. Тамара загуляла із Сашком. Спочатку вони ретельно приховували свій зв’язок. І ні Світлана, ні Іван нічого не знали. Коханці зустрічалися навіть у квартирі матері Тамари, коли та їхала в санаторій. Але коли виявився їхній зв’язок, Тома, не роздумуючи, пішла від Івана, і вони з Сашком поїхали до столиці.

Поки Іван приходив до тями від нещастя, що звалилося на нього, а Света ревіла і навіть захворіла, Саша згорнув свій бізнес і новоспечена парочка поїхала підкорювати столицю.

— Ну, Томка, ну, поганка, – скаржилася своїй давній подрузі мати Тамари, – і не пожила нормально в шлюбі, миттю собі іншого мужика знайшла… Але ж Іван її так любить. І на Світлану дивитися боляче… І що тепер буде?

А Тамара з Сашком стали працювати в столиці. Тамара намагалася переконати Сашу, що все в них вийде, і він, окрилений гарячими ночами та її променистою посмішкою, працював, не шкодуючи сил, на шкідливому виробництві, адже бізнес у столиці для нього був недосяжною справою – надто там висока конкуренція, та й не мав Саша стільки коштів і зв’язків.

Тома стала працювати продавчинею, вона подала на розлучення, не бажаючи більше повертатися в обласне містечко.

Саша не поспішав із розлученням, а Света все сподівалася, що він одумається і повернеться до неї.

Так і сталося. Але з ініціативи Томи. Вона, як не дивно, не дорожила своїм симпатичним співмешканцем, а знайшла собі нового залицяльника, пенсіонера-киянина. Тільки як вона зуміла сподобатися і закрутити йому голову, а він був вдівцем, так відразу і кинула свого Сашка.

— З тобою, мій милий, добре, але немає перспективи. Я виходжу заміж. За столичного чоловіка, – оголосила Томочка здивованому Саші.

— Як? Коли ти встигла? І чому я нічого не знав? – мало не кричав Сашко, – я кинув через тебе прекрасну дружину, втратив бізнес, а ти наставила мені роги?

— Тихіше, тихіше, без пафосу, вгамуйся. А з чого ти взяв, що я збиралася за тебе заміж? Ми були тільки коханцями. Мова про сім’ю в нас ніколи не стояла… – почала Тома.

— Зачекай, якщо тільки справа в цьому, то я готовий… Скажи, що ти пожартувала, Томочка… – почав гладити її Саша.

Але Тамара з холодним обличчям зібрала валізу і поїхала на таксі в невідомому напрямку.

— От стерво, – сплюнув Сашко на підлогу. І через два тижні повернувся додому. Світлана прийняла його зі сльозами і образи, і радості. І сім’я відновилася. Ох, і попліткували сусіди про Сашка! Але вони стали жити, як і колись, тихо і спокійно, ось тільки друзів більше у них не було. Света трималася так, немов і не було чотирьох років розлуки, а через рік у них зʼявився син.

Іван за цей час нікого собі не шукав. Він теж потай сподівався, що його навіжена дружина повернеться, і він ще подумає, прощати її чи ні. Але мати Томи, яка жаліла Івана, так і говорила:
— Ой, не чекай ти її, Іванку, пробач, якщо можеш, і влаштовуй своє життя, поки молодий…

Іван знайшов собі жінку з дитиною. Вони одружилися. І він заспокоївся, і не любив згадувати свою першу дружину.

А Тома справді вискочила заміж за пенсіонера. Їй не було ще й тридцяти, а чоловікові стукнуло шістдесят. Різниця у віці була такою, що незнайомі могли б подумати, що вулицею йдуть під руку батько і дочка. Тома отримала столичну прописку, змінила прізвище, адже вона була в положенні, що і стало вирішальним фактором одруження.

Мрія її здійснилася. Вона жила в столиці, зʼявилася донечка, і доглядала за чоловіком, здоров’я якого залишало бажати кращого.

— Ось так, матусю, – говорила Тамара матері, яка приїхала провідати в Київ онуку, – тепер ми з донечкою столичні штучки, з житлоплощею, а роботу я потім собі знайду. Нехай чоловік поки що працює. У нього малятко-дочка. Йому й треба працювати.

— Ох, здоров’я його зовсім слабке… – докірливо прошепотіла мати, озираючись на балкон, де палив Кирило Петрович, – встиг би він доньку Галю хоч на ноги підняти.

— Чому бути, того не минути, – теж прошепотіла Тома.

Коли вона проводжала Галю в перший клас, чоловік її переніс інсульт і став лежачим.

— Ось тобі й покарання, – говорила мати Томи телефоном.

— Нічого, матусю, впораюся. У нього хороша пенсія, проживемо, і я працювати збираюся, – впевнено відповіла Тома.

Вона знайшла собі роботу секретаря в одній невеликій фірмі і, звісно, користувалася увагою начальника. Доглядала за її чоловіком найнята сусідка – пенсіонерка з медичною освітою. Він прожив сім років, звільнивши своїм відходом Тому від сімейних обовʼязків. Через три місяці Тома повернулася додому, бо її мама раптово пішла з життя, слідом за Кирилом Петровичем.

— Біда не приходить одна, – зустріла Тому давня подруга і сусідка її матері, – що, продавати квартиру будеш?

— Поки здам, а там видно буде, – відповіла Тома, – але сюди точно не повернуся.

Вона вийшла на вулицю і побачила на лавці двох її колишніх чоловіків. Вони не таїли образи одне на одного. Обидва були покинутими. Інший раз диміли разом біля під’їзду.

— Привіт, Томо, – сказали вони майже одночасно, – співчуваємо, гарна була жінка твоя мати.

— На відміну від мене? – продовжила Тома, – а ви постаріли, хлопці. Хоч по роках і не пенсіонери поки що.

— Зате ти все гарнішаєш, і дві такі великі біди тобі байдуже, – уїдливо зауважив Сашко, – мабуть, скоро ще чоловіка знайдеш, щоб не нудьгувати. Тепер можна й молодого.

— Вже обов’язково послухаю твоєї доброї поради, – злегка вклонилася Тома, – одна вже точно не залишуся. Ніколи не була. Не виношу самотності.

— Головне, не промахнися, але ти знаєш, із ким вигідно не нудьгувати, – знову засміявся Сашко, а Іван опустив очі, встав і пішов додому.

— Он, Іван і то розумніший за тебе, – сказала навздогін Тома, – а ти як був базіка, так і залишився! А я рада, що вчасно з цієї діри втекла. І нізащо не повернуся!

Однак життя розпорядилося інакше. Деякий час Тома ще користувалася своєю привабливістю. Вона змінювала шанувальників, як рукавички, поки донька не вийшла заміж. Галочка привела додому свого чоловіка, і вони зайняли велику кімнату, залишивши матері маленьку.

Томі вже був шостий десяток, і залицяльників ставало дедалі менше. Люди похилого віку дивилися на молоденьких, а на молодих коханців у Томи не було коштів.

З Галею почалися сварки. Тома відчувала, що заважає жити доньці. Вона намагалася частіше йти з дому. Але коли зʼявився онук, Галя поставила питання конкретно – мати повинна виїхати, і залишити їм квартиру. Дитині потрібна дитяча. Зять мовчазно підтримував Галю.

Через нестерпну обстановку Тома все ж таки була змушена виїхати назад на батьківщину, ледь вийшла на пенсію.

Вона з’явилася в рідному дворі змарнілою, сильно зміненою. Красу її немов дощ змив. Вона сильно постаріла від нервових зривів.

— З приїздом, – кивнув їй Іван, зустрівши біля під’їзду, – все-таки повернулася…

— Так, все-таки притягнула батьківщина. Нічого не поробиш, – спробувала збрехати Тома, але в очах її виднілася образа на доньку і зятя.

— Що, виперли тебе молоді? – знову тихо сказав Іван, – це закон природи. Суворий. А Сашко із сім’єю переїхав у свій заміський котедж. Будував років п’ять. А квартиру залишив для сина, продавати не став.

Томі було все одно. Вона не слухала Івана. А він зрозумів її настрій і пішов додому.

Чи то не змогла Тома пробачити доньку, чи то сама доля так розпорядилася, але захворіла вона після приїзду, і не прожила навіть двох років у своїй рідній квартирі, немов згоріла, як свічка.

Галина за півроку продала квартиру і жила собі добре в столиці. Тепер про сім’ю Томи рідко хто згадував, хіба що Іван, сидячи на лавці біля під’їзду. Він палив і, дивлячись на вікна колишньої коханої, немов бачив її усміхнене личко крізь фіранку на маленькій кухні…

КІНЕЦЬ.