Із Тамарою я познайомився на одному із морських курортів нашої країни. Не встигли ми познайомитись, як я зрозумів, що це доволі приємна жінка. Тому не потрібно було багато часу, щоб усвідомити: це моя людина і запропонувати їй одружитися.

Вона погодилась і після весілля ми переїхали до власної двокімнатної квартири. Тома працювала у банку, а я в меблевій фірмі на одній із керівних посад, тому сімейний бюджет був немаленьким. Невдовзі ми змогли навіть придбати власний автомобіль. Також не шкодували грошей на подорожі, оскільки обоє страшенно любили цю справу.

Загалом, життя було чудовим, кращого я й не уявляв. Але єдине, чого нам не дав Бог – діток. Ми ходили по спеціалістах, але ніхто нічого толкового нам сказати не міг. Із здоров’ям обох нібито все було гаразд.

Потім на роботі у мене почався справжній завал, доводилось не раз від’їжджати на термінові відрядження. І саме у цей складний період Тамара повідомила, що чекає малюка. Моєму щастю не було меж. Я настільки турбувався та переживав за дружину, що навіть запропонував найняти домогосподарку, аби вона не перевтомлювалась. Тоді з’явилась наша донечка і домогосподарка була доречною, як ніколи.

Минув рік і Тома знову показала мені тест на вагітність із двома смужками. Аналіз УЗД показали, що на цей раз буде син. Мене не могло це не тішити.

Із чергового відрядження мені вдалося повернутися раніше, тож я вирішив зробити сюрприз і не говорити рідним про приїзд. Та вдома мене чекала лише домогосподарка з дітьми. Сказала, що Тамари нема і частіше за все в таку пору вона не приходить.

Виявилось, що дружина залишала діток на нашу помічницю, а сама йшла розважатися. Мене це не дуже обурювало, адже я прекрасно розумів, що й відпочивати колись треба.

Ось так зненацька я повертався ще декілька разів і ситуація повторювалась. Домогосподарка дивилась на мене, як на дурника. А також натякала, що діти зовсім не схожі на мене. Тому я й став справді підозрювати, що вони не від мене.

Жінці нічого говорити я не став, тому самостійно пішов та здав тест ДНК. А він через деякий час підтвердив, що синочок від мене, а от старша донька – ні.

Із таким миритися я не став, тому відразу подав на розлучення. І якщо Тамарі нема часу на двох дітей, то й сина забрав із собою. Та вже через кілька тижнів почав сумувати і задумуватись над тим, чи правильно вчинив. Можливо, треба було пробачити?

КІНЕЦЬ.