У розлученні з чоловіком уже п’ять років. Заміж вдруге не збираюсь — не хочу, щоб моєму синові довелося звикати до чужої людини.

З рідним батьком він постійно спілкується, тож ще вітчим йому не потрібен. Мені ж вистачило одного разу, тепер хочу жити вільно, для себе.

На даний момент я не самотня, у мене є коханець, він одружений і мене нас обох це влаштовує, я навіть одного разу бачила його дружину. Я не чекаю, що він покине сім’ю, мені це не треба, а йому подобається, що не треба брехати, що він піде з сім’ї, як діти підростуть.

Звичайно, він часто каже, що дружину зовсім не любить, і близьких стосунків у них давно немає, що мешкають разом заради дітей, але я в це не вірю. Та мене це, за великим рахунком, і не стосується.

Ми чудово проводимо разом час,  він дарує мені дорогі подарунки, якщо ми не можемо поїхати відпочивати з ним разом, він купує мені квиток, і я їду з сином.

Що мені ще треба? При цьому, я вільна жінка.

Мені не потрібно готувати для нього, прати та прибирати, для цього він має дружину. Зате в ліжку він супер, ми любимо експериментувати, швидше за все, йому якраз цього з дружиною і не вистачає.

Я щаслива і поки що нічого не хочу змінювати у своєму житті. Колишній чоловік уже знову одружений, і у них є дитина.

Колишній постійно каже мені, що мене так заміж ніхто й не взяв. Я у відповідь тільки посміхаюся і думаю, що він також довго не буде і з цією дружиною, у кращому разі, заведе коханку, у гіршому вчинить, як зі мною.

Я не вважаю себе винною перед його дружиною. Я також не звинувачую дружину свого колишнього чоловіка, що забрала його з сім’ї — отже, я сама в цьому винна, що не могла дати те, що йому було потрібне.

Я знаю, багато хто засудить мене, але я знаю, що якщо не я, то буде на моєму місці хтось інший. Але ми, жінки, розуміємо це тільки тоді, коли чоловік іде з сім’ї.

КІНЕЦЬ.