Наталія довго та важко працювала в Німеччині. Кожен день її життя був схожий на попередній: ранній підйом, трудовий день, що тягнувся до пізнього вечора, і короткий сон, щоб знову прокинутись і почати все з початку.

Жінка жила і працювала в чужій країні далеко від дому, від своїх дітей, батьків і всіх, кого любила.

Але ці роки тяжкої праці принесли свої плоди: вона зібрала гроші, щоб забезпечити майбутнє своїм дітям, і тепер нарешті мала можливість повернутися додому.

Протягом чотирьох років Наталія не могла бути вдома, зрідка могла приїхати на декілька днів. Вона так сильно сумувала за рідними, що кожен день на роботі став справжнім випробуванням.

Але думка про дітей давала їй сили продовжувати. Вона постійно обіцяла собі, що цей її вклад не буде даремним, що її зусилля не підуть на марно. І ось, нарешті, вона вдома.

Повернувшись до рідного села перед Різдвом, Наталія відчула, як її плечі розправилися від тягаря.

Всі ці останні роки вона жила в чужій країні, а тепер могла бути з дітьми, не думати про час та обов’язки.

Вона була втомлена, і в перші дні вдома просто насолоджувалася спокоєм і тишею.

Вона разом з дітьми вечеряла, гуляла в лісі, допомагала в домашніх справах, і, здається, навіть повітря вдома було іншим — рідним, знайомим.

Але після кількох тижнів відпочинку, коли втома трохи зникла, жінка зрозуміла, що в її душі знову було те бажання, яке колись змушувало її їхати з дому на заробітки на чужину.

Вона дивилася на дітей — сина Михайла і доньку Марину — і розуміла, що їхні очі вже не такі, як були раніше.

Діти стали дорослішими, серйознішими. Вони звикли до того, що мама постійно не була вдома, і хоча вони дуже раділи її поверненню, їм було тяжко сприймати її відсутність у попередньому житті. Та й до маминих грошей і допомоги вони звикли також.

Мати не могла забути про те, що треба заробляти на їхнє майбутнє, навіть коли була вдома.

Кожен день для Наталії був схожий на попередній: вона просипалася рано, допомагала дітям, піклувалася про господарство, готувала їжу. Але на душі зовсім не було того спокою, якого вона очікувала.

Вона відчувала, що щось не так, і що вона знову починає тужити за роботою. Відпочинок і домашні справи не могли заповнити порожнечу, яка виникла в її душі, вона не могла сидіти без діла, знаючи, що не може заробити для дітей.

Вона почала думати про майбутнє: скільки грошей треба ще заробити, що для дітей ще потрібно.

І ось одного дня, коли вона намагалася поговорити з дітьми, вони здивували її своїми словами. Вечір за столом, сім’я вечеряє, і Михайло з Мариною, не дивлячись один на одного, тихо заговорили:

— Мамо, а чому ти не хочеш знову поїхати в Німеччину на заробітки?

Наталія відчувала, як її душа стискається від цих слів. Вона дивилася на дітей, які сиділи перед нею, і розуміла, що вони не просто хочуть того, щоб вона поїхала заради грошей, а що їм уже важко уявити інший спосіб життя.

Вони звикли до того, що мама їде, що це єдина можливість для них мати те, що їм потрібно: хорошу освіту, новий одяг, можливість подорожувати, бути впевненими в своєму майбутньому.

Наталія мовчки сиділа, опустивши голову. Вона не могла відповісти одразу. Її серце було сповнене емоціями, які вона не могла висловити словами.

Вона сумувала за дітьми, але водночас розуміла, що, якщо залишиться вдома, це не розв’яже їхні проблеми. Гроші, які вона заробила, були важливими, але вони не давали їй внутрішнього спокою.

— Мамо, ми хочемо, щоб ти поїхала, — промовила Марина, трохи соромливо, але з щирістю в голосі. — Ти ж нам завжди казала, що все робиш для нас, і ми хочемо, щоб ти допомогла нам, поки ще можеш.

Мхайло підтримав її:

— Ми не хочемо, щоб ти сумувала, але зараз нам буде краще, якщо ти поїдеш. Ти ж знаєш, що ти там заробляєш більше. І нам буде легше, коли ти повернешся працювати, а не просто сидітимеш вдома, ще й собі на старість заробиш.

Наталі було сумно від цих слів, але вона зрозуміла, що її діти виросли і почали мислити як дорослі. Вони вже самі розуміли, що життя в селі не дає їм того, що їм потрібно для розвитку та майбутнього.

Вони бачили, як важко їй давалася ця відпустка, і розуміли, що, навіть повернувшись додому, вона залишилася на зв’язку з тим великим світом, який допомагав їм жити краще.

Наталія подивилася на їхні очі і побачила там не просто прагнення до кращого життя, але й глибоке розуміння. Вона зрозуміла, що її діти говорять правду, навіть, якщо вона не зручна.

— Я розумію вас, — відповіла вона, намагаючись стримати сльози. — Можливо, я справді повинна поїхати ще раз. Але, пообіцяйте мені, що будете так дбати про мене на старості років, як я зараз дбаю про вас. Не забувайте, що найголовніше — це любов і підтримка один одного.

Михайло і Марина з усмішкою обійняли її.

— Мамо, ми тебе любимо, і все буде добре. Ми не хочемо, щоб ти туди їхала на довго, можливо, на рік-два, і потім ми зробимо все для того, щоб ти могла відпочити.

І так, Наталія прийняла рішення. Вона знала, що це важкий крок, але вона також розуміла, що це потрібно дітям і вона має їм допомогти, поки ще може це зробити.

Діти підтримували її, і це давало їй сили йти вперед. Вона не могла залишити своїх дітей без підтримки, і хоча її серце не хотіло знову їхати, вона знала, що це правильне рішення.

І хоча її душа прагнула спокою вдома, Наталія розуміла, що її любов і бажання дати своїм дітям кращі можливості буде стимулом для подальшої нелегкої праці.

Усі рідні не розуміли її рішення, адже вона приїхала з думкою назавжди залишитися вдома, адже весь цей час усім родичам скаржилася, як важко їй даються ті заробітки. А тут – знову їде. Усі рідні відмовляли її, просили залишитися вдома.

Та Наталя вирішила, що таки поїде, ось лише відсвяткують Різдво.

Але невже це вірне рішення? Невже потрібно матері так важко працювати на чужині, якщо, в душі, вона хоче бути вдома, заради кращого майбутнього дітей?

Джерело