З наближенням весни я з нетерпінням чекала нашої поїздки до села – місця, яке ми з чоловіком так любили відвідувати у теплі місяці.

Ми обоє любили спокій, ліс та річку.

Однак прихід літа означав прощання зі спокоєм.

“Чому сусідські діти приходять до нашого паркану?” – розмірковувала я вголос, розгнівана порушенням спокою в нашому відокремленому куточку в кінці дороги.

У розпачі ми спробували скористатися порадою з Інтернету , намазавши лаву та стіл перцем, щоб відлякати їх.

Незважаючи на чхання та кашель, діти не вгамовувалися.

Зіткнувшись з їхніми матерями, я стала захищати наші меблі, посипані перцем.

“Ми відлякуємо шкідників”, – пояснила я, а потім запитала, – “але чому ваші діти постійно знаходяться на нашій території?”

“Їм більше нема де грати!” – відповіли вони.

На щастя, наш паркан зрештою виконав своє завдання, убезпечивши їх від нас.

Проте ми вирішили посадити шипшину як природний бар’єр і прибрати лавки поблизу, щоб уникнути подальших вторгнень.

Я міркувала: “Хіба не простіше створити для них ігровий простір у себе на подвір’ї?

Чому ми повинні терпіти їхнє постійне втручання?”

Зухвалість цих сімей вразила мене, кинувши виклик нашій любові до мирного відпочинку.