Ми сиділи на кухні батьків чоловіка та скаржилися на важкі обставини зі зніманням квартир.

–  Або дорого, або огидно, – прикро констатувала я.

– Що робити, розуму не прикладемо.

– Іпотеку беріть, як інші люди роблять, – вніс свою пропозицію свекор.

– Ти, напевно, не стежиш за ситуацією, і не знаєш того, що зараз відсоткова ставка просто величезна.  Квартири колом стоять, а якщо їх здають, то за нечувані гроші, – поскаржився батькові Володимир.

– Ой, чого по чужих хатах мотатися, коли наша стоїть без діла, – хитро підморгнула нам Дарія Іванівна.  – Я тоді нових мешканців запускати не буду, але вам потрібно буде оплачувати усі комунальні послуги, та квартплату.

Володимир з недовірою глянув на матір.  Він не міг зрозуміти, про яку квартиру йдеться.

Чоловікові було двадцять три роки, і за всі ці роки Володимир знав лише про одне житло, яке належало батькам.

– Хіба у вас є ще одна квартира?

– Запитав він, бажаючи уточнити цей нюанс.- Є, а ти не знав?  – посміхнувся Микола Дмитрович, який знову втрутився в розмову.

– Звідки?  – розгублено спитав здивований Володимир.

– Щось я не пам’ятаю, щоб ви про неї взагалі говорили.  Як давно вона у вас?  – додав він і перевів погляд з батька на матір, і у зворотному напрямку.

– Ой, давно, років сім, мабуть.  Ти просто маленький був, не пам’ятаєш, – на своє виправдання захихотіла Дарія Іванівна.

– Мені було шістнадцять.  Маленький, на твою думку?  – невдоволено пробасив син.  – Звідки вона у вас з’явилася, і чому ти тільки зараз пропонуєш нам у ній жити?

– Так ми ж її людям здавали, – незворушно відповіла жінка.

Володимира сильно зачепили слова матері, яка стільки років приховувала від нього друге житло, і чоловікові доводилося мотатися орендованими квартирами.

– То що?  – нетерпляче перепитала Дарія Іванівна.

– Пускати вас туди, чи ні?

– Може й квартиру заразом підремонтуєте?  – хитро підморгнув синові Микола Дмитрович.- У нас немає стільки грошей, – Володимир одразу ж поінформував батьків про те, що не стане нічого ремонтувати у двокімнатній, яку від нього приховували.

– Давати ключі, чи ні?  – роздратовано поцікавилася Дарія Іванівна, яка хотіла отримати від нього виразну відповідь.

– Давай, – буркнув Володимир.

Жінка одразу побігла до передпокою і повернулася за кілька хвилин зі зв’язкою ключів.

– Цей – від нижнього замку, а цей – від верхнього, – Дарія Іванівна з важливим виглядом простягла їх синові.

– Дякую, – пробурчав чоловік і, взявши ключі з рук матері, поспішно засунув їх до кишені.  – Ми підемо.  Тільки адресу скажіть.

– Вулиця Січових Стрільців, будинок 5, квартира 16!  – з гордістю промовила жінка.  – Четвертий поверх.

– Навіщо їм знати поверх?  За номером квартири самі знайдуть, – обсмикнув дружину Микола Дмитрович.

– Навіть у центрі, – здивовано пробубнів Володимир, дедалі більше дивуючись на те, як батькам вдавалося приховувати від нього друге житло.Через десять хвилин ми  залишили квартиру свекрів.  Щойно ми  опинилися на вулиці, як Володимира прорвало.

– Я досі шокований!  – похмуро промовив чоловік.  – Стільки років я мотався по чужих квартирах, казна-що переплачував у той час, як вони мали друге житло, та успішно його здавали.  Хто б мені сказав раніше, я б нізащо не повірив!

– Добре, що зараз сказали, а могли б і промовчати, – знайшла я плюс у ситуації.

– Та вже, якщо чесно, мене це не надто втішає, – сказав розгніваний Володимир.  – Цікаво, чому вони раптом вирішили запропонувати нам у ній пожити?

– Почули про нашу біду і зрозуміли, що настав час допомагати, – припустила я найприйнятніший варіант.

Чоловік у відповідь здивовано знизав плечима, проте дуже сумнівався в тому, що таке могло бути.

Пішки ми за двадцять хвилин дійшли до потрібної адреси.  Коли ми  відчинили квартиру, в ніс нам ударив запах аміаку.

Володимир намацав рукою вимикач і ввімкнув світло.  Перед нашими очима  постала жахлива картина.Шпалери частково зірвані, й  валялися на підлозі.  Лінолеум також місцями був пошарпаний.

Володимир, не роззувшись, пройшов у кімнату і навстіж відчинив вікно, щоб пустити всередину свіже повітря.

– Тепер я зрозумів, чому мама запропонувала нам тут пожити!  – радісно промовив чоловік.  – Який дурень винайме  її в такому стані?  Тут тримали кішок, у яких туалет був усюди, де їм подобалося.  Ти тільки подивися на шпалери та лінолеум…

Володимир гидливо скривився, оглядаючи квартиру своїх батьків.

– Наведемо порядок, вимиємо, що треба, підклеїмо, підіб’ємо, провітримо, – обнадійливо сказала я.

Проте, все виявилося не так просто.  Нам  довелося не один день все перемивати, щоб квартира стала виглядати більш-менш.

За тиждень Володимиру зателефонувала мати, та поцікавилася, як ми облаштувались на новому місці.

Чоловік поскаржився Дар’ї Іванівні на те, в якому стані була  їхня квартира.

– Ось такі люди бувають, – нарікала вона.  – Ти до них з добром, а вони до тебе… ось як…

– Ось як?  – мимоволі промовив чоловік.  – Ти не бачила, яку квартиру приймала? – поцікавився Володимир.

– Ні, я ж довіряла людям, та й платили вони вчасно, – збрехала безсоромно мати.

– Можливо варто знайти їх, і попросити оплатити шкоду? – запропонував Дар’ї Іванівні син.

Однак та заперечила, та заявила, що нікого не хоче шукати. Володимир же вирішив не здаватися, він згадав, що під час прибирання  знайшов копію паспорта молодого чоловіка.

Саме його фото Володимир виклав у групі однієї із соціальних мереж та зажадав, щоб власник із ним терміново зв’язався.

Артур зателефонував цього ж вечора і спустив на чоловіка всіх собак, звинувативши в тому, що він без його дозволу публікує чужі особисті дані.

– Зачекайте! Я не просто так виклав їх. Ви бачили, на що перетворили квартиру моєї матері? – гаркнув на нього Володимир.

– Ви син Дарії Іванівни? – уточнив Артур. – Загалом я про все знаю, тому віддав їй шість  тисяч зверху квартплати на клінінг.

– Вибачте, вона мені про це нічого не казала…

– Це ви з нею і з’ясовуйте.  Видаляйте мої дані з посту!  – роздратовано вимагав Артур.

Володимир пообіцяв залагодити ситуацію, і після розмови із чоловіком зателефонував матері.

– Мамо, ти ж знаєш, що Артур давав тобі гроші на клінінг?

– Ой, я вже й не пам’ятаю, хто і що давав, – спробувала позбутися сина Дарія Іванівна.  – Добре, що ти подзвонив, я сама вже збиралася тобі дзвонити.  У квартирі більше нічого не пахне?

– Ні…

– У такому разі квартиру треба звільнити, – приголомшила сина жінка.

– Як?  Вже нас виганяєш?  – здивувався від несподіванки Володимир.  – Минуло лише два тижні…

– Я вам ще один даю, а поки що шукайте собі нове місце.  Ми з татом твоїм зрозуміли, що жити без додаткового прибутку дуже важко.  Ви ж нам платити за оренду не будете?  – байдуже запитала Дарія Іванівна.

– Не будемо, – огризнувся у відповідь чоловік, і кинув слухавку.

Про те, що нам доведеться з’їхати, Володимир відразу повідомив мені, я розплакалася, дізнавшись про те, що свекруха нас  виселяє.

За три дні ми знайшли собі в оренду будинок, і з’їхали.  Розлючений чоловік вирішив більше не спілкуватися з батьками.

Ті теж не прагнули нагадувати про себе, але так було близько двох тижнів, потім Дар’я Іванівна зателефонувала до сина і заявила претензії:

– З квартири зник комплект постільної білизни та горщик з-під квітів!  Некрасиво це!  Потрібно повернути!

– Ми нічого не брали, – сухо обізвався Володимир, і кинув слухавку.

Після цього він вніс номери батьків до чорного списку, проте ті дзвонили з інших номерів, і вимагали повернути зникле.

Чоловікові навіть довелося йти до дільничного та, писати заяву на родичів.

Тільки після розмови зі співробітником поліції “батьки”  відстали від нас. Але я не можу ніяк заспокоїтися! Це ж треба бути такими нахабними та недолугими!

Замість того, щоб замовити клінінг, вони зробили нам слушну пропозицію, стосовно квартири, дочекалися, поки ми її відмиємо, а потім указали нам на двері!

Хіба батьки так можуть поводитися? Я такого ще не зустрічала! Замість подяки, вони ще причепилися зі зниклим комплектом! У мене немає слів! А ви що скажете з цього приводу?

КІНЕЦЬ.