З дитинства оточуючі помічали, що Віра зовсім не схожа на своїх батьків. Обидва були високими блондинами, а Віра – мініатюрна брюнетка. Відрізнялися як зовнішністю, так і характерами.

Батьки – спокійні, а Віра не могла всидіти на місці, завжди кудись поспішала, щось робила. Віра мала старшого брата Дмитра, який був копією матері. Одні й ті самі риси обличчя, колір очей, навіть міміка – просто фантастична схожість.

У дитинстві Вірі часто говорили, що вона пішла в бабусю. Цей факт її не бентежив – адже іноді риси предків справді виявляються через покоління.

Поїздка додому Віра давно перебралася до столиці і жила там зі своїм молодим чоловіком, але іноді приїжджала до рідного дому погостювати.

В один з таких візитів, вона занурилася у спогади. Її погляд затримався на старій гойдалці, зробленій батьком з мотузок та дошки, і на одвірку дверей з насічками, де батьки відзначали зріст дітей.

Високі книжкові шафи, які раніше здавались неосяжними, тепер викликали легку усмішку. — Ммм, мамо, як смачно пахне, — сказала Віра, зайшовши на кухню. На столі стояла миска з овочами та фруктами з городу. Все було так, як у дитинстві. Однак на душі у Віри раптом стало неспокійно.

Тієї ночі їй наснився дивний сон. У ньому вона поверталася додому зі школи, зустрічала сусідок, які питали: — Віро, а ти ніколи не помічала, що зовсім не схожа на батьків?

Уві сні вона прийшла додому і побачила дядька Михайла. Його активний характер та зовнішні риси змусили її замислитися. Вранці Віра почувала себе розбитою. Сніданок проходив у звичній обстановці, але вона не могла перестати думати про сон.

— Мамо, а де у нас старі фотоальбоми? Хочу подивитись фотографії бабусі, – раптом запитала Віра.

– У залі, на верхній полиці, – відповіла мама. Віра почала перебирати старі знімки. Дивлячись на фотографію прабабусі, вона помітила, що їхня схожість не така велика, як їй говорили. Відкриття правди Пізніше Віра зателефонувала братові: — Діма, адже ти збирався приїхати. Коли точно?

— Наприкінці тижня. Все гаразд?

— Так, але я хотіла з тобою дещо обговорити. Краще особисто. Коли Дмитро приїхав, Віра наважилася розповісти йому про свої переживання.

— Діма, я починаю сумніватися. Чому я так не схожа на маму з татом? І… дядько Михайло… – вона запнулася. Дмитро довго мовчав, а потім сказав: — Ти маєш рацію, Віро, ти маєш знати правду. Він вийшов з кімнати і за півгодини повернувся з папкою.

— Це пояснить усе, — сказав він, простягаючи документи. Віра відкрила папку.

Перше, що впало їй у вічі, – свідчення про усиновлення. Світ ніби перекинувся. Насилу Віра змогла вимовити: — Значить, дядько Михайло тут ні до чого?

– Ні до чого, – підтвердив Дмитро.

– Ти знав?

– Так.

– Чому мені нічого не сказав?

– Це рішення батьків, я не міг порушити їхньої волі.

– Усі ці роки… я жила на брехні.

– Ні, Віро. Ти росла у коханні, і це головне. Ми сім’я, і це не змінюється. Нові почуття Вірі потрібен час, щоб осмислити почуте. Вона довго міркувала, чи варто говорити про це батькам, але вирішила, що не хоче завдавати їм болю.

Пізніше вона поділилася своїми переживаннями з молодим чоловіком. Його підтримка допомогла їй справитися з цими новими знаннями. Минули тижні. Віра все частіше думала про те, що життя не було б таким складним, якби вона не впізнала цієї правди.

А як би вчинили ви? Чи краще завжди знати правду, навіть якщо вона може поранити?

КІНЕЦЬ.