– Олексію Вікторовичу, документи готові, – секретар поклала на стіл товсту теку. – Завтра підписання контракту із німцями.

Олексій кивнув, не відриваючись від комп’ютера. За сорок п’ять років він звик до того, що робота – це все.

Власна будівельна компанія, проєкти на мільйони, репутація людини, яка не підводить. Дружина Світлана давно змирилася з його графіком, син Ігор навчається у Києві – бачаться на канікулах.

Телефон задзвонив різко, наполегливо. Олексій поморщився – робочий день ще не закінчився, а дзвінки відвертають.

– Альоша? – голос Світлани якось дивно звучав, ніби вона стримувала сльози. – Тобі треба приїхати додому. Зараз же.

– Що трапилося? У нас все нормально було вранці…

– Ігор приїхав з інституту. Сказав, що більше не вчитиметься. І ще… – вона замовкла.

– Що ще?

– Він не один. Привіз дівчину. Вона… вона при надії.

Олексій відчув, як усе усередині перевертається. Син, якому всього дев’ятнадцять, збирається кинути навчання заради якоїсь дівчини? Все, що він будував, усі плани на вітер?

Вдома його зустрів Ігор. Високий, худий, з упертим поглядом – весь у батька. Поруч із ним стояла тендітна білявка в потертих джинсах, й дивилася в підлогу.

– Тату, познайомся – це Настя, – голос у сина твердий, але руки тремтять.

– Здрастуйте, – ледве чутно прошепотіла дівчина.

Олексій довго мовчить, вивчав їх обох. Потім різко:

– Ігорю, на кухню. Поговоримо.

На кухні син одразу перейшов у наступ:

– Тату, я все вирішив. Настя в положенні, ми одружимося. Інститут мені не потрібний – піду до тебе на будівництво, працюватиму.

– Працюватимеш? – Олексій гірко усміхнувся. – Ти хоч розумієш, що кажеш? Яка робота без освіти? Підсобником хочеш бути?

– А що в цьому поганого? Ти ж сам починав простим робітником!

– Я починав тридцять років тому! Нині – інші часи. Без диплома тебе ніхто серйозно не сприйме!

Ігор стукнув кулаком по столу:

– Мене не цікавить, що там хтось сприйме! У мене скоро буде дитина. Моя дитина!

– І що ти даси цій дитині? На що утримуватимеш? На зарплатню різнороба?

– Не знаю! Щось придумаю. Головне – що я буду поряд. Не як ти.

Останні слова потрапили у саме серце. Олексій замовк. Так, він справді не був поруч. Працював із ранку до ночі, щоб забезпечити сім’ю, а син ріс майже без батька.

Увечері, коли молодята пішли спати – Світлана постелила їм у вітальні, – вони розмовляли на кухні.

– Світлано, що нам робити? – Вперше за багато років у голосі Олексія звучала розгубленість.

– Не знаю, – дружина тихо помішувала чай. – Але дівчинка гарна. Я з нею поговорила. Вона з дитбудинку, нікого в неї немає. Кохає Ігоря, це видно.

– З дитбудинку? – Олексій спохмурнів. – Отже, повна забезпеченість на наші плечі ляже?

– Льоша, ти ж бачиш – вони все вирішили. Ігор такий самий упертий, як ти. Не переконаєш. Може, краще підтримати?

– Підтримати безумство? Він же загубить собі життя!

– А може, знайде його? Подумай, коли ти востаннє був по-справжньому щасливий?

Олексій замислився. Коли? Коли уклав перший контракт? Коли купив будинок? Коли… не може згадати.

Вранці він знайшов Настю на кухні. Вона готувала сніданок, але руки її тремтіли від хвилювання.

– Не хвилюйся, – сказав він несподівано м’яко. – Сідай, я сам приготую.

Настя вдячно сіла, притискаючи руки до ледь помітного животика.

– Дядю Олексію, я… я розумію, що ви проти. Але я справді кохаю Ігоря. І не хочу, щоб він кидав навчання через мене.

– Що пропонуєш?

– Я можу працювати. Я добре шию, можу брати замовлення додому. А Ігор нехай доучиться. Якось впораємося.

Олексій дивився на неї уважно. Дівча – зовсім дитина, але в очах – рішучість дорослої людини.

– А якщо я скажу, що я готовий допомогти? Але за умови, що Ігор закінчить інститут?

– Правда? – очі в Насті спалахують. – Але ж він не погодиться на вашу допомогу. Він дуже гордий.

– Знаю. Весь у мене, – Олексій усміхнувся. – Але ж щось придумаємо.

За тиждень Олексій оголосив синові:

– Ігорю, я прийняв рішення. Відчиняю ще один офіс – у Києві. Потрібна людина, яка контролюватиме будівництво. Хочеш працювати?

– У Києві? – Ігор недовірливо подивився на батька. – А інститут?

– Заочно закінчиш. Працюватимеш не повний день, на навчання час залишиться.

– Але ж я нічого не вмію…

– Навчишся. Я у твоєму віці теж нічого не вмів. Головне – бажання.

Ігор довго мовчав, потім раптом обійняв батька:

– Тату… дякую. Я думав, ти мене не зрозумієш.

– Я теж так думав, – зізнався Олексій. – Але, може, настав час мені самому дещо зрозуміти.

Молоді поїхали до столиці. Настя вступила на курси дизайнера, Ігор працює та навчається. Олексій несподівано для себе почав дзвонити їм щодня.

– Як справи? Як самопочуття Насті? Чи потрібна допомога?

– Тату, все нормально, – сміється Ігор. – Ти ж не можеш щодня хвилюватись!

– Можу, – дивувався собі Олексій. – Виявляється, можу.

За пів року з’явилася на світ онука – Марійка. Олексій з дружиною приїхали в лікарню першими, навіть раніше за Ігоря, який був на іспиті.

– Дідусю, бабуся, – прошепотіла медсестра, простягаючи йому крихітний скруток. – Ваша онучка.

Ось він – той рідкісний момент, коли все стає на свої місця. Олексій обережно взяв крихітку на руки… І тут до нього дійшло – так ось воно, щастя! Не в контрактах, не в грошах. А тут, у цьому маленькому теплому житті!

– Привіт, маленька, – прошепотів він. – Я твій дідусь. А ось поряд, і бабуся, – передав їй малечу. Ми будемо завжди з тобою. Обіцяємо!

Через рік Ігор закінчив інститут з червоним дипломом. Настя відчинила маленьке ательє. Олексій купив їм квартиру поряд зі своїм київським офісом.

– Тату, навіщо? – Запитав Ігор. – Ми можемо винаймати…

– Марійці потрібна стабільність, – відповів батько. – А мені потрібно знати, що ви поряд.

– Поряд?

– Ігорю, я все життя працював для майбутнього. А майбутнє – це ви. Але який сенс від цього майбутнього, якщо його нема з ким розділити?

Увечері, вдома, Олексій сказав Світлані:

– Знаєш, я надумав продати компанію, та переїхати до столиці.

– Що? – дружина мало не кинула кухоль. – Льоша, ти ж все життя її будував!

– Саме. Все життя. А жити коли? Ігор пропонує в Києві невелику фірму відчинити – разом. Сімейна справа. Що думаєш?

Світлана довго мовчала, а потім усміхнулася:

– Думаю, що мій чоловік нарешті подорослішав!

– У сорок п’ять років?

– Краще пізно, аніж ніколи.

Через два роки у них справді вже була невелика, але успішна будівельна компанія. Ігор – головний інженер, Олексій – керівник проєктів. Працювали разом, але не допізна – треба онучку із садка забирати.

– Дідусю, а чому ти тепер не такий серйозний? – Запитала трирічна Марійка, забираючись до нього на коліна.

– А яким я був раніше?

– Мама казала – завжди сумний. А тепер веселий!

Олексій обійняв онуку міцніше:

– Знаєш, маленька, я зрозумів одну річ. Найголовніше у житті – це сім’я. І доки є сім’я, сумувати ніколи.

– А я тобі сім’я?

– Найголовніша, – прошепотів він, цілуючи її в верхівку. – Найголовніша!

Пізно ввечері, коли вся родина зібралася за спільним столом – Ігор із Настею та Марійкою прийшли їх провідати, – Олексій подивився на них усіх і подумав: який же він був недолугий раніше.

Ганявся за успіхом, за грошима, за визнанням… А щастя завжди було поряд. Просто треба було зупинитися, та озирнутися.

Іноді життя підкидає такі повороти, які спочатку здаються катастрофою. А потім розумієш – це був знак. Знак того, що настав час змінювати пріоритети. Що час почати жити по-справжньому.

І найдивовижніше – коли живеш для сім’ї, а не для роботи, – справи чомусь йдуть ще краще. Може тому, що з’являється сенс. Справжній сенс, заради якого варто намагатися щодня!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.