З чоловіком ми розписалися, коли мені виповнилося 18 років. Попри забобони про швидкоплинність ранніх шлюбів, ми разом уже 30 років. В нас двоє дітей.

Дочка Ольга вийшла заміж за хорошу людину, в неї з’явилася дитина. У них чудова родина, обоє працюють. Минулого року в іпотеку вони купили квартиру, зробили чудовий ремонт. Меблі поки не всі купили, але намагаються робити все, щоб їм жилося комфортно.

Синові Сергію вже 28 років, але він зовсім не думає про своє майбутнє. Після школи він одразу пішов працювати, але на жодному місці довго не затримувався. То начальник його не влаштовував, чи то колеги, чи то зарплата.

Після того, як у нього з’явилася постійна подруга, і вони разом почали думати про весілля, мій чоловік запропонував купити квартиру. Я, звісно, таке рішення підтримала. Мені здавалося, що у своєму помешканні син намагатиметься облаштувати побут, візьметься за розум, а там може й онуками нас порадує.

На весільному святкуванні ми подарували дітям ключі від однокімнатної квартири, висловили надію, що незабаром вони облаштують затишне сімейне гніздечко. Син із невісткою були безмірно щасливі, постійно дякували нам.

Після весільної подорожі діти переїхали до нової квартири. Я сподівалася, що вони зроблять ремонт на свій смак, куплять меблі. Син на той час знову знайшов роботу, на якій обіцяли платити непогану зарплатню.

Через три місяці, не дочекавшись на запрошення, ми з чоловіком вирішили самі навідатися в гості. Переступивши поріг будинку, ми побачили таку картину.

Тинькування так і залишилося голим, шпалери ніхто не поклеїв. На вікнах лежали залишки будівельного сміття та пилу. Я вже не говорю про те,

− Сергію, що це таке? Чому ви не поклеїли шпалери, не прибрали сміття? І меблі хоч якісь можна було вже купити.

− Ой, мамо, не починай. Нас усе влаштовує, – знервовано відповів син.

− Може вас і влаштовує, але чистоту все ж таки в будинку слід навести. А якщо діти з’являться, вони в такому бардаку мають жити? − не витримала я.

Тут у розмову вступила невістка. Ми мало з нею спілкувалися, тож я й постаралася всю провину звалити на сина.

− Марія Степанівна, дітей ми поки що не плануємо. Ми хочемо пожити для себе.

− Оля, а тебе влаштовує сміття на підвіконнях? Обідати на стільцях тобі теж подобається?

− Ні, я б, звичайно, хотіла меблі, хороший ремонт, але ви ж не спромоглися нам грошей на весілля подарувати, щоб ми все необхідне придбали.

− Ми подарували вам квартиру. Вважаю, це більш ніж дорогий подарунок. Про решту могли б і самі подбати, – від такого докору я була шокована.

− У вас достатньо грошей, а ви на якийсь ремонт пошкодували. Соромно має бути вам, а не нам із Сергієм, – видала нахабниця.

− Ти ще й наші гроші рахувати будеш?! − моєму обуренню не було межі.

− Я б не рахувала ваші гроші, якби ви не почали вчити нас життю.

Я хотіла ще багато чого сказати, але чоловік мовчки взяв мене за руку і повів до виходу. Ми пішли, але в душі залишилася гіркота.

На ранок нам зателефонували наші нові родичі. Батьки Олі обурилися, що ми ліземо в життя дітей, не даємо їм свободи, дорікаємо подарунком. І знову я почула фразу про те, що мало ми подарували, коли пошкодували на меблі та ремонт.

Я спитала: «А що подарували ви коханій дочці?» У відповідь я почула, що дарують батьки, які мають більше грошей, а у них із фінансами не густо.

Увечері діти самі приїхали до нас. Я думала, що вони усвідомили свою поведінку, і ми з батьком почуємо вибачення. Але не тут було.

− Ми тут подумали, може ви зараз виправите свою помилку? – З порогу почала невістка.

− Це яку помилку ми маємо виправити? – здивувався мій чоловік.

− Грошей на ремонт підкинете, а заразом трохи й на меблі.

− Діти, ви не знахабніли? – Тут вже не витримала я.

− Бачиш, Сергію, я ж казала, що пошкодують грошей.

Весь цей час, поки ми з Олею з’ясовували стосунки, сперечалися і сварилися, син мовчки стояв. Він не промовив жодного слова.

Було трохи прикро, що він дозволив своїй дружині хамити та вимагати у нас гроші. А з іншого боку, адже це ми його таким виховали. Що вже тепер ображатись.

На ремонт та меблі грошей ми, звичайно, не дали. Ми сказали, що достатньо того, що вони вже отримали від нас. Решту треба вирішувати самим. Ольга голосно грюкнула дверима і пішла, за нею вийшов Сергій.

Після розмови минуло ще два місяці, а квартира залишилася в такому ж стані. Але більше грошей у нас ніхто не просив, а ми перестали давати поради. Нехай живуть як хочуть, їхнє право.

КІНЕЦЬ.