З чоловіком ми прожили разом сім років. Озираючись назад, я розумію, що ці роки були далеко не найщасливішими в моєму житті. Жодних почуттів з боку чоловіка не було. Я його кохала, а він цим користувався, ще й дозволяв своїй матері з мене насміхатися.

Річ у тому, що Слава народився та виріс у місті, а я – у селі. У зв’язку з цим свекруха Антоніна Павлівна з моменту нашого з нею знайомства дорікала мені в тому, що її син витягнув мене «з бруду».

Я була молодою закоханою дурепою і покірно мовчала. Хоча всі мої рідні: батьки, бабусі та дідусі – здобули вищу освіту і все життя працювали хтось учителем, хтось – лікарем.

Я сама за фахом – терапевт. А ось у Слави мама зі скрипом закінчила якесь ПТУ, тато теж далі училища не пішов.

Але я на цьому ніколи уваги не загострювала, вважаючи, що не освіта робить людину людиною. Тепер я розумію, як жорстоко помилялася. Мати чоловіка ніколи не зверталася до мене на ім’я, вона взагалі вважала нижче за свою гідність розмовляти з якоюсь «селючкою».

Я ж, сліпо закохана у її сина, вважала, що все стерплю. Мені дуже хотілося бути дружиною та матір’ю, але останньому не судилося збутися. Свекруха регулярно приходила до нас у гості лише для того, щоб “підтримати” сина та постраждати про те, наскільки йому не пощастило з дружиною.

При цьому Антоніна Павлівна була впевнена в тому, що я вийшла заміж за Славу не через кохання, а через гроші. Можна подумати, якщо він власник однокімнатної квартири та менеджер середньої ланки – таке вже привабливе «багатство». Щось я не помітила юрби охочих вийти заміж за Славу.

Перший час чоловік, щоправда, заробляв більше за мене (черговому лікарю платять не дуже багато). Коли ми сварилися з його матір’ю, чоловік спочатку залишався осторонь. А потім поступово почав підтримувати матір, нагадуючи мені, що я живу в його квартирі та за його коштом.

Коли я вперше почула образи від коханого чоловіка, у мене всередині все обірвалося. Напевно, після цього я почала знімати свої «рожеві окуляри» та потроху поверталася до реальності.

Через три роки після заміжжя я звільнилася з державної лікарні, втомившись від нескінченних черг із незадоволених пацієнтів та копійчаної зарплатні. Мені запропонували гарне місце у приватній клініці.

Коли почалася пандемія, народу у нас помітно побільшало. Я, на той час, вже була на гарному рахунку у начальства, а за переробку отримувала щомісячну премію. Мій прибуток зростав, втім, як і навантаження. Водночас у Слави на фірмі, як і у багатьох, почалася криза.

Чоловік спочатку оформив відпустку за свій рахунок, а потім взагалі звільнився. Перспектив влаштуватися кудись у нього не було. Однак я жодного разу не дорікнула йому тим, що він сидить на моїй шиї.

Мало того, із моєї зарплати Слава купував продукти та ліки для своєї матусі. Я цьому не противилася, тому що батькам треба допомагати за будь-яких обставин.

Зате мій коханий чоловік зручно влаштувався. Я працювала, приносила гроші в сім’ю, допомагала його матусі, а Славі було ліньки навіть посуд за собою помити. Він вважав, що навіть якщо я повертаюся додому за північ, то все одно повинна ставати до плити та брати швабру в зуби.

Чи бачите, я – жінка, і це – мій обов’язок. Звичайно, ці думки Славі вселяла Антоніна Павлівна. Те, що її синочок цілий день валявся на дивані, а я – працювала, ніхто не брав до уваги.

Свекруха якось навіть подзвонила мені та в черговий раз почала дорікати в користі. Вона ще й звинуватила мене в тому, що я – нікчемна господиня та типова селючка.

Це був останній раз, коли я промовчала, але не з любові до чоловіка, а просто тому, що дуже втомилася. Ось тільки готувати я теж нічого не стала, а спати залишилася на кухонному дивані.

Мабуть, Слава думав, що я недарма залишилася ночувати на кухні, і розраховував уранці на сніданок на честь примирення. Я ж заварила собі каву та пішла на роботу. А ввечері на мене чекав «концерт».

Спочатку чоловік прямо з порога став перераховувати мені обов’язки дружини (включаючи інтимні), а потім ображено повідомив, що не знайшов на сніданок нічого, крім шматка ковбаси в холодильнику.

– Могла б і приготувати мені що-небудь, – сказав він і пішов ближче до своїх “друзів” – дивану і телевізору.
Я знизала плечима, дістала з торби питний йогурт і вирішила, що мені для вечері цього цілком вистачить.

Коли за пів години Слава увійшов на кухню і зрозумів, що я не збираюся нічого готувати, то знову надувся і пішов до спальні. А мені почала надзвонювати його матуся. Я вирішила, що настав час розставити всі крапки над «і» поговорити зі свекрухою від душі.

Коли вона вкотре назвала мене селючкою і стала дорікати за меркантильність, я їй відповіла:
– Я не селючка і не проживала, а доросла і самостійна жінка!

Я не зобов’язана обслуговувати Вашого ледачого сина, який цілими днями сидить перед телевізором і чекає, коли йому принесуть поїсти. А Ви, між іншим, повинні бути мені вдячні, що я стільки років терпіла Ваші нападки й навіть грошей давала на ліки та продукти. Або Ви вважаєте, що останні пів року Слава Вас утримує?

Натому кінці повисла тиша. Я відключилася і додала Антоніну Павлівну до «чорного» списку. Звичайно ж, вона зателефонувала коханому синочку.

Вже через 10 хвилин Слава орав на мене як шалений, повторюючи всі мамині слова. Він стверджував, що я – ніхто в його будинку і взагалі ніколи не мала права голосу. Але мені було вже байдуже.

Я зрозуміла, що наш шлюб був помилкою, і я більше не збираюся тягти на собі мертвий тягар у вигляді чоловіка та його матусі. Я більше не та наївна дівчинка, яка дивилась закоханими очима.

Я цілком можу сама себе забезпечувати й ні на кого не озиратися. Я вирішила, що візьму відпустку на пару тижнів і з’їжджу до батьків, щоби все переварити та набратися сил. Після повернення подам заяву на розлучення. А потім, я впевнена, що зустріну нормального чоловіка, а не маминого синка, яким є Слава.

КІНЕЦЬ.