З чоловіком Артемом я познайомилася в один із найскладніших моментів життя. Вже не було чим платити за орендовану квартиру. І хоча я хапалася за будь-який підробіток, але цього не вистачало.

На батьків не було жодної надії. Мама завжди говорила мені, мовляв, виростеш – живи як хочеш, не розраховуй на нашу допомогу.

Я знаю, що іноді батьки кидаються такими фразами просто з образи або щоб прочитати нотацію. Але в моєму випадку йшлося про те, що говорилося. Мені не лише не допомагали, а й розраховували на мою допомогу. Проте мені було лише двадцять два роки.

– Мамо, тату, мені так хочеться, щоб ви мене захищали та оберігали. Адже живуть мої подруги й досі з батьками. Чи можна я до вас повернуся? – так я питала і, напевно, була схожа в той момент на побитого песика, який просить, щоб його підібрали.

– Що, в подолі когось збираєшся принести? Якщо так – то неси до дитбудинку. Якщо ні – то крутись як хочеш. Потім ти зрозумієш, що чим раніше почнеш розраховувати на себе, тим краще – ось і вся відповідь.

На жаль, я не належу до такого типу людей, які можуть самі кудись пробиватися. Мені часто не сплачують за роботу. Я надто делікатна і не можу за себе постояти.

Немає в мені тієї чіпкості, яка потрібна для того, щоб зачепитися в якихось високих верствах суспільства, про які завжди мріяли батьки. До речі, мої тато та мама самі туди теж не потрапили.

Тоді я вирішила вийти заміж і просто бути спокійною терплячою дружиною. Не минуло й пів року, як я познайомилася із чоловіком. Зарплату він мав стандартну, але стабільну. Сам досить симпатичний.

Квартира – не у центрі, а в пригороді. Це була звичайна однокімнатна квартира без ремонту. І перші десять років нашого сімейного життя Артем виплачував зі своєї й так невеликої зарплати щомісяця іпотеку за неї.

Втім, жили ми не там, а в одній із вільних квартир його матері. Моя свекруха, як і власна мати, теж була прихильницею позиції “пробивайтесь самі”. Але хоч дозволила жити в неї. Ми лише сплачували комунальні послуги.

Звісно, за ці блага довелося розплачуватися. Сказали їхати на дачу – їдемо. Вирішили, що мені не пасує блакитний колір – не ношу. Втім, я так намучилася від попереднього самостійного життя, що просто наявність житла і нехай і скромної їжі в холодильнику здавалося мені дивом.

Чоловік іноді погулював. Але він був добрим батьком для наших двох дітей, сина Кирила та доньки Олени. Тож я заплющувала очі, адже ми живемо в такий час, що треба вибирати те, що найбільше важливо. І в той момент я обрала просто спокійне і відносно сите життя.

Я періодично брала підробітки, але не вдавалося приносити в сім’ю багато грошей, хоча я мріяла стати колись повністю самостійною. Тільки наче щось вийшло – і знову збитки.

Я шила на замовлення. І тільки-но думала, що справа пішла, то тут же знаходилася клієнтка, яка не хотіла викуповувати вбрання, хоча тканина вже була оплачена і час витрачено. Звичайно, потім я продавала пошите через оголошення, але це ледве покривало витрати.

Артема все влаштовувало. Я була якоюсь зручною функцією, яка виховувала його дітей, готувала, не влаштовувала скандали та завжди чекала вдома. Але кожен раб завжди мріє про свободу. І хоча мене ніхто сильно не ображав, але й не рахувались зі мною ні він, ні його рідні.

Я була кимось на кшталт проживали, якій будь-хто може в будь-який час дати цінну пораду, про яку я не просила. При цьому мені поблажливо посміхалися. Ніхто не сприймав мене серйозно. Навіть діти почали розмовляти якось зарозуміло. Якщо їм щось було треба – то насамперед прагнули заслужити схвалення батька.

Весь цей час я мріяла, що коли виростуть діти, то і я заживу спокійно. Але все пішло не за планом.

Моя Олена залетіла у шістнадцять років. Чоловік хотів змусити її позбутися малюка. Адже батько дитини одружуватися не збирався. Але я наполягла на тому, що це неправильно. Ми зіпсуємо доньці життя, і вона потім ненавидітиме і нас, і себе.

– Ах, якщо ти така розумна і хочеш залишитися жити в моєму домі, то сама й виховуй майбутнього онука чи онуку. Ти ж не догледіла за Оленою! – заволав чоловік.

Я хотіла йому нагадати про те, що він також відповідає за наших дітей. Але за його поглядом зрозуміла, це марно. Артем завжди мав таку рису характеру як самовиправдання. Навіть якщо очевидно, що він у чомусь винен, то нізащо цього не визнає.

– Артеме, ти що серйозно? Я не маю в цьому будинку жодних прав, тож мене можна вигнати? Навіть із собаками так порядні люди не роблять, – наважилася я заперечити йому.

– Не подобається – пішла геть! Стежила б за дочкою – не було б таких проблем, – процідив чоловік зло крізь зуби.

Іти мені не було куди. За ці роки стосунки з моїми батьками остаточно зійшли нанівець. Іноді вони допомагали моєму братові. Але мене як “істоту жіночого роду” вважали набагато менш цінною. І сперечатися було марно. Я прийняла умови чоловіка.

У доньки з’явилися двійнята. Звісно, я люблю онуків. Але я розраховувала, що Олена хоча б мені з ними допомагатиме. Але донька пішла у батька. Вона каже мені:

– Мамо, ти ж сказала, що не треба їх позбуватися. Ти й порався тепер. А я – молода, хочу брати від життя все.

Чоловік продовжує сердитись на мене, ніби це я завагітніла незрозуміло від кого. Тож тепер я знову виховую двох маленьких дітей і кінця мого рабства не видно.

КІНЕЦЬ.