Я не згоден! – обурювався Петро.

– З чого я маю стежити за якоюсь дитиною? У мене свої плани та свої справи й вибачте, якась незрозуміла дівчинка в них не входить!

– Петя, – мама схопилася за голову. Вона розуміла, що десь неправильно виховала, але й не думала, що так.

– Це твоя дочка! Як ти можеш таке казати? Чи не соромно тобі?

– Не соромно! – не вгавав чоловік. – З чого ти вирішила, що то моя дочка взагалі? Повірила маренням Маринки? Вона та ще казкарка, втомишся слухати!

Раїса Вікторівна сумно підвела очі на сина. Вона винна, що все так сталося, їй і викручуватись.

Десять років тому.
Марина та Петя зустрічалися кілька місяців і навіть будували плани. Тільки Раїсі Вікторівні це не подобалося.

– Тобі треба вчитися! А ти одружитися надумав!

– Мамо, – сміявся Петро.

– Навчання та одруження не завадять один одному.

– Подивимося, – невдоволено пробурмотіла мати.

Вона вже давно все вирішила та плани для сина побудувала. Тільки Марина заважала, але все вирішувалось.

І нагода у Раїси з’явилася. Петро поїхав до іншого міста, щоб подати документи до інституту. А Марина прибігла у сльозах.

– Петро ще не повернувся? – вона розтирала руками сльози по обличчю.

– Звикай, — прошипіла Раїса.

– Скоро вступить і вдома рідко з’являтиметься.

– Мені… треба йому сказати…

Раїса Вікторівна обернулася до Марини та уважно подивилася на неї. Тільки зараз жінка звернула увагу на сльози, опухлі очі та тремтіння в руках.

– Мені кажи! – Скомандувала жінка, Марина здригнулася і на якісь пару секунд задумалася, опустила очі в підлогу. – Говори!

Марина здригнулася від наказового тону і нерішуче сказала:

– Я чекаю дитину.

– Чого ти там буркотиш? Говори голосніше!

– Дитина в нас буде, — Марина звела очі на Раїсу Вікторівну і з викликом подивилася на неї.

– Ти сама ще дитина! І Петру ще рано, він навіть освіту не здобув. На що жити збираєтесь? Про що ти взагалі думала? Сподіваєшся, що я вас утримуватиму?

Раїса Вікторівна голосно засміялася, чим злякала Марину. Та вся стиснулася.

– Петя зрадіє.

– Ти можеш думати, як тобі заманеться. Свого сина я знаю краще, ніж ти. Зараз ти йому обріжеш крила, змусиш відмовитись від майбутнього. Потім відправиш на роботу. Цікаво, яку? Сторожем чи вантажником? Років за десять у нього не буде здоров’я, залишиться тільки злість на тебе. Ти так хочеш?

Марина мовчала. В глибині душі вона розуміла, що так буде.

Петя хотів великий будинок, мандрувати. А хіба без освіти це можливо?

– Мовчиш? Я допоможу тобі.

Марина звела очі на Раїсу Вікторівну.

– Правда?

– Звичайно! Я домовлюсь із лікарем, дам грошей. Рано вам ще дітей мати. Тільки Петі нічого не кажи.

Марина довго думала і все ж таки погодилася, що нічого не розповість коханому. Тільки на переривання вона так і не наважилася. Від грошей відмовилася і просто зникла.

Петро на той момент складав вступні іспити та розставання для нього пройшло спокійно. До того ж Раїса Вікторівна заявила, що бачила Марину з іншим. І, звісно, ​​Петя повірив мамі.

Минуло десять років.

Раїса Вікторівна вже забула про Марину, про її дитину. Петро жив у іншому місті, одружився, тільки дітей так у них і не було.

Дружина хотіла безтурботного життя і вільного, тому про спадкоємців не йшлося.

– Раїсо Вікторівно, – до жінки прийшла подруга Марини. – Марині потрібна ваша допомога.

– Чого б це, — посміхнулася Раїса.

– Вона у лікарні та…

– І не моя ця справа, — перебила її Раїса Вікторівна і вже збиралася прогнати нахабницю.

– Їй лишилося не довго, у неї дочка, ваша онучка… Вона потрапить до дитячого будинку.

Раїса Вікторівна зачинила двері перед незнайомкою і продовжила займатися своїми справами.

– Та яка мені різниця у кого дитина потрапить до дитячого будинку? Зрештою, ця Марина могла нагуляти від будь-кого і де завгодно…

Вночі Раїса Вікторівна ніяк не могла заснути. Згадалися події десятирічної давності, виникли сумніви у своїх переконаннях.

І на ранок жінка вирушила до лікарні. У їхньому невеликому місті лікарня була всього одна, тому знайти невістку, що не відбулася, було нескладно.

– Привіт, — Раїса Вікторівна підійшла до Марини та сіла поряд. – Що сталося з тобою?

– Раїсо Вікторівно, — Марина говорила тихо, ніби вона не мала сил. – Ви мали рацію в тому, що через десять років втратиш здоров’я, заробляючи на потреби дитини. Я не змогла, не витримала й тепер… Але ви були неправі, коли запропонували позбутися дитини.

– Знаєте, – вона зробила паузу, трохи підвелася. Кожен рух давався важко, дихання було уривчастим. – Ви помилилися, діти – це щастя. Величезне щастя. І я нізащо не повернулася б у минуле і не змінила його.

– Навіщо ти це мені кажеш?

– Ваша онучка, Оленка… Немає в мене більше нікого і в неї… Не залишайте її…

– Вона не наша…

– Тест… ДНК… будь-який… Я ж тоді вас послухала, пішла і не заважала… Допомогла вам і… ви тепер мені…

Раїса Вікторівна вилетіла з палати, стримуючи сльози. Не чекала вона на такі емоції від зустрічі з Мариною і не чекала побачити її в такому стані.

Жінка постояла хвилин п’ять біля палати, поглядаючи на двері, ніби зараз за нею вибіжить невістка, що не відбулася. Але нічого не сталося. Раїса Вікторівна зробила глибокий вдих і повернулася до палати.

– Добре, де вона?

– Олена зараз у сусідки. Поки що опіка не знає, що я тут.

– Адресу кажи, — сказала жінка.

І Марина на

– Не ображайте Оленку…

Олену забрала сама Раїса Вікторівна, привела додому.

– А хто ви мені? – Дівчинка виявилася дуже кмітливою і жвавою. Запитувала все, що спадало на думку. — Бабуся чи що?

– А різниця є? — Раїса Вікторівна ніяк не могла звикнути до слова бабуся, та й розповідати Олені правду не поспішала.

Не знала, як і з чого почати. Адже виходить, що це вона винна у тому, як розвивалися події.

– Та ні, не на вулиці ж я, – байдуже знизала плечима Олена, доїдаючи кекс і запиваючи його соком. — Мама казала, що головне, щоб я не залишилася на вулиці.

Раїса стиснула губи та пішла в іншу кімнату, зателефонувати до сина.

– Петре, приїжджай терміново! – твердо сказала вона. – Мені без тебе не обійтися.

– Мамо, що ти знову вигадала? Яке приїжджай, середина робочого тижня.

– Ти мене не чуєш? Сказала, приїжджай! Я на тебе чекаю, терміново!

Петя щось пробурчав, але жінка його вже не слухала, вимкнулася. Занадто вона добре знала сина і, якщо кликати у вихідні, то разом із ним приїде та його дружина.

А її поки що тут не треба з’являтися. Нехай спочатку батько звикне до дочки, а потім і з дружиною знайомить.

Петро був вже за кілька годин.

– Мамо, що сталося? – прокричав він, забігаючи до квартири.

– Ти чого кричиш? — жінка дивилася на сина засуджуючим поглядом. – На кухню проходь, розмова є.

Петро слухняно пройшов за матір’ю, ще не розуміючи, що відбувається.

– Дочка в тебе є, — не стала ходити навкруги Раїса Вікторівна. — Олена, вона у сусідній кімнаті.

– Звідки, мамо, ти чого?

– Від твоєї Маринки. Вона народила і нічого не сказала.

Петро замовк, щось думав. Раїса Вікторівна ніяк не могла зрозуміти. У результаті чоловік підвівся зі стільця і ​​сказав.

– У мене дочки немає. Якщо Маринка не розповіла, то й дитина не моя.

– Маринки скоро не стане і в Олени більше нікого немає.

– А я тут до чого? Я сказав, що не збираюся брати на себе відповідальність за чужу дитину.

– А я тобі кажу, що це твоя дочка!

– Наполягала мати.

— І ти оформиш усі документи та візьмеш її з собою!

Петро навіть трохи здивувався. Мати ніколи таким тоном із ним не розмовляла. Він сів назад на стілець і пильно подивився на неї.

– Що ти дивишся? — не витримала Раїса.

— Іди, знайомся з дочкою.

– Вона знає, що я – батько?

– Ні, – невдоволено пробурчала мати.

Петро познайомився з Оленою, з’їздив до Марини та трохи заспокоївся.

– Мамо, як я її додому привезу? Що я скажу своїй Олені?

– Правду.

– Вона не хоче дітей.

– Це твоя проблема, твоя дитина.

Петро кивнув, розумів, що його. Але дружині навіть телефоном не наважився розповісти правду.

Олена до ладу не розмовляла. До матері до лікарні її не водили, так хотіла сама Марина. Не могла вона дивитись на дочку, яку доводиться залишати.

– Збирайся, ти поїдеш зі мною.

Дівчинка здивовано подивилася на чоловіка і той, схаменувшись, додав:

– Називай мене дядько Петя.

Раїса Вікторівна з осудом подивилася на сина, але промовчала. Чого гріха таїти, вона сама так і не наважилася сказати Олені, що вона бабуся.

Дорога пройшла у тиші. Олена думала про своє, а Петро розмірковував, як розповісти дружині, що дочка його і як дружина сприйме таку новину. А ще треба документи якісь оформляти.

– Проходь, — скомандував Петро дівчинці, відчиняючи двері до квартири. – Ось в ту кімнату, а мені треба поговорити.

Петро пройшов до спальні. Олена тільки прокинулась.

– Олено, треба поговорити.

– Про що так рано можна говорити? У мене вихідний, дай відпочити.

– Це терміново. Я маю доньку.

– Я тут до чого? Це було до мене, мені байдуже, — спокійно відповіла Олена і відвернулася, даючи зрозуміти, що їй нецікаво.

– Олено, справа не в цьому… Моя дочка… Я її з собою привіз, їй більше нема куди йти…

Олена підскочила.

– У сенсі? Ти притягнув до нашого будинку дитину? Свою дитину? — вона кричала так голосно, що Олена у вітальні стиснулася.

Дівчинка, звичайно, здогадувалася, що це її батько, але вимовити вголос не наважувалася. А тепер крики з кімнати доводили її правоту.

– Не кричи! – Петро різко перервав промову дружини. – Це моя дочка. Мати в лікарні, їй залишилося недовго. І моя дочка – житиме зі мною. Не відправлю ж я її до дитячого будинку.

– Мені все одно, куди ти її відправиш, хоч до своєї матері, але щоб тут її зараз не було.

– Ні Олена. Я завжди хотів дітей, а ти не поспішаєш. Я виховуватиму свою дочку.

– Це остаточне рішення?

– Так.

Жінка вийшла зі спальні, демонстративно мовчки пройшла повз дівчинку, яка сиділа на дивані.

Потім вийшов Петро, ​​зупинився, дивлячись на Олену. Олена підскочила до батька, обняла його міцно.

– Дякую, татку, — по щоках дівчинки стікали сльози.

– Дякую, що не відмовився від мене. Я думала… Думала, що я тобі не потрібна. І що мені доведеться жити у дитячому будинку, мама мене до цього й готувала.

Петро обійняв Олену і, якщо до цього ще й були якісь сумніви, тепер вони відпали. Дочка поруч із ним. Решта вже не має значення, як і рішення Олени.

Як вважаєте, чи залишилася дружина Олена з Петром, чи змогла прийняти дівчинку? Пишіть коментарі, ставте вподобайку.

КІНЕЦЬ.