Марині завжди здавалося, що почуття, яке вона носила до Василя, настільки глибоке і щире, що нікого іншого вона вже не здатна буде полюбити так само. Він жив поруч, був на кілька років старший, і з дитинства був для неї найріднішою людиною.

Вона й досі пам’ятає, як разом з ним, ще малі, нишком лазили по чужих садах, зривали ті пахучі, медові груші. Запах спілих серпневих плодів ніби закарбувався в пам’яті – так чітко все згадується, що іноді навіть не віриться, що їй уже п’ятдесят.

Ювілей Марина вирішила зустріти вдома, в Україні. Після довгих років за кордоном їй захотілося хоча б на трохи повернутись туди, де залишила частинку себе.

В Італії вона вже майже чверть століття, у Римі давно почувалася «своєю». Але душа її все одно линула до рідного села, де минула юність, де залишилось перше кохання, якого вона так і не змогла викреслити з серця.

Святкування ювілею вона запланувала в колибі, що розташувалась на околиці села. Сестра нашептала, що власником закладу є… Василь. Чесно кажучи, Марина й сама не до кінця розуміла, чого чекала від цієї зустрічі. Але їй дуже кортіло побачити його знову. Принаймні хоч один раз – після тридцяти років мовчання.

Йдучи знайомою вулицею, вона помічала, як усе змінилося: нові паркани, нові хати. Все інше – але тільки не стара груша біля дороги. Вона й досі стояла, як пам’ятник її юності.

Спогади накочували хвилею: ось їй двадцять, вона у білій сукні, закохана до нестями, бо Василь зробив їй пропозицію. Підготовка йшла повним ходом: сукня висіла в шафі, родичі вже отримали запрошення… І тут – як грім серед ясного неба – Василь зізнався, що не зможе з нею одружитися.

Виявилося, що він потайки зустрічався з іншою, а коли та дізналася, що він збирається під вінець, то повідомила йому новину – вона – дитину чекає.

– Я не перестав тебе кохати, – сказав він тоді. – Але не можу відмовитись від дитини, треба щоб вона росла з батьком. Мені шкода… Пробач, якщо зможеш.

Марина плакала так, як не плакала ніколи в житті. У селі кожна доріжка нагадувала їй про нього, кожен кущ, кожна стежка – мовби дражнили її болем.

Вона бачила, як Василь із дружиною ростять доньку, як усміхаються на вулиці, а сама кожну ніч питала себе: «Чим я заслужила таку зраду?»

У 27 років Марина зібрала речі й подалась в Італію. Її мама на той момент вже їздила туди на заробітки й намагалась відмовити доньку:

– Доню, молодість одна, не розтринькай її там, у чужині. Я сама ще можу працювати.

Та Марина не заради грошей їхала – вона шукала спокою, бо не могла дивитися як її коханий будує щастя з іншою. Хотіла забути, сховатися від болю.

За ці роки вони з мамою встигли і будинок в селі добудувати, і власне житло в Римі купити. Мама згодом повернулась на батьківщину, а Марина лишилась в Італії.

З італійцем Андреа вона жила понад десять років. Штампу в паспорті не було, але їх об’єднували роки, звички, повага. Він не раз просив її стати його дружиною, але Марина завжди відповідала: «Мені треба ще трохи часу…»

Коли вона подзвонила в колибу, щоб замовити залу на своє свято, їй повідомили, що на цю дату вже є бронь – власник віддає дочку заміж. Марина вже збиралася йти, як раптом почула голос, від якого в неї завмерло серце:

– Маринко? Це справді ти?

Василь вибіг назустріч, мовби не вірив своїм очам. Обійняв, запросив на каву, й одразу почав розпитувати, навіщо вона прийшла.

Збентежена Марина пояснила, що хотіла тут відзначити свій день народження, але дата вже зайнята.

– Та яка ще інша дата! – усміхнувся Василь. – Ми щось придумаємо, ти головне нікуди не йди!

Його погляд був таким теплим, що в неї все в душі перевернулось. Вони проговорили до вечора, як колись, давно.

Василь зізнався, що з самого початку в його шлюбі не було щастя. Живуть з дружиною, як квартиранти, усе трималося лише заради доньки. А тепер, коли та виходить заміж, він вирішив – настав час змін.

– Ти не думала, що, може, це доля тебе знову до мене привела? – тихо спитав він.

А потім, без паузи, додав:

– Я не хочу більше відпускати тебе в Рим. Залишайся. Одружімося – принаймні тепер. Ти не думай, я не бідний, у мене все гаразд – є дім, авто, бізнес і руки не з кишені ростуть. Зі мною тобі не доведеться бідувати.

Марина мовчала. Казала, що їй треба подумати. Бо хоч серце й стискається від ніжності до Василя, але в Італії на неї чекає Андреа. Там її нове життя, звичне і стабільне. А тут – стара любов, яка, як виявилось, зовсім не вмерла.

Як правильно вчинити? Кого вибрати?

Джерело