– Та ти знущаєшся з мене, Юро? – гримнула я, ледь стримуючи нерви, коли він утретє за тиждень, мов миша, прослизнув у передпокій опівночі.

– Даринко, ну ти ж знаєш, були справи… – пробурмотів він, уникаючи мого погляду.

Ще кілька місяців тому я б сприйняла його слова без особливої підозри. Але тепер кожен покинений у кутку засіб для укладки волосся чи імпульсивно видалене повідомлення на екрані телефону тільки підливали оливи у вогонь моїх здогадів. Я розумна, я розумію, що відбувається.

Та вся ця ситуація нагадує мені моє власне дитинство, коли мама з татом розлучалися, голосно сварилися через мене, а я каталася між двома квартирами, як той чемодан без ручки.

Не буду приховувати – гіркота минулого сидить у мені й досі, тож тепер страшенно не хочу повторення: щоб наші з Юрою діти, Назар та Соломійка, жили в постійних вересках чи ділили вихідні між мамою й татом. Для мене збереження родини – мов рятувальне коло, яке не можна випускати з рук, навіть коли воно трохи підспустилося. Тому я роблю вигляд, ніби нічого не бачу.

Почалося все невинно. Юра раптом почав стежити за своїм харчуванням і майже щовечора бігати на стадіон. Я спершу раділа, мовляв, чоловік піклується про здоров’я.

Але коли до цього додалися салонні зачіски, фірмові парфуми та одяг, якого я ніколи раніше на ньому не бачила, сумніви зароїлися в моїй голові, як оси. Мій чоловік, який зазвичай не дуже заморочувався над тим, що носити, тепер із задоволенням розглядався у дзеркалі.

– Це що за нова сорочка? – запитала я його одного вечора, коли він стояв у коридорі, фіксуючи комірець.

– Купив на знижках, – відповів, навіть не моргнувши, і швидко зник за дверима, буцімто поспішав на зустріч із важливим клієнтом.

Через тиждень я прала його джинси й раптом наштовхнулася на пару чеків з кафе та готелю, де ми ніколи не були разом. Спочатку в мене з переляку навіть руки затрусилися, а потім… я просто засміялася. Сміялася, бо це було настільки очевидним доказом, що ховати його в кишені міг лише закоханий дурник, який зовсім не вміє замітати сліди.

У душі я вже знала правду, але боялася моменту, коли доведеться влаштувати відверту розмову. Усе пригадувалося мені: сльози, з’ясування стосунків, сварки, розлучення батьків. Я не хотіла повторення історії. Згодом зрозуміла – краще перечекати. Раптом у Юри “переклинить” у голові, і він схаменеться.

Проте мою поведінку не могла ігнорувати моя найкраща подруга Оксана. Вона давно помітила, що я ходжу сама не своя, іноді гублюся у розмові, а часом роблюся вкрай дратівливою. На черговому посиденьку з кавою вона притисла мене до стінки своїми питаннями:

– Дарино, ну я ж бачу, що щось негаразд. Розкажи вже, що там у вас із Юрою?

Я зітхнула та, розуміючи, що брешу я погано, зізналася у всіх своїх підозрах.

Оксана була здивована:

– Ти серйозно? І ти мовчиш? Як так? Я б його вже виставила за двері, чесно кажучи! – вона сердито крутила чашку в руках.

– А що мені це дасть? – відповіла я гірко. – Він розкається і проситиме пробачення? Чи одразу подасть на розлучення, щоб піти до неї? От уяви мене одну з дітьми, у постійних сварках за аліменти… Ні, я не витримаю такої драми.

Оксана глянула на мене з розумінням, але все ж не змогла приховати подиву:

– Ти і далі терпітимеш таке ставлення?

Мабуть, саме це я і роблю. Терплю. Розумію, що десь там існує жінка, яка подобається моєму чоловікові більше за мене. Можливо, вона молодша й привабливіша. Можливо, у них налагодився якийсь свій особливий зв’язок. Щоразу, коли Юра залипає в телефоні, я уявляю, що вони листуються. Дивлюся на його спину й думаю: невже все скінчилося? Невже нас уже неможливо повернути в той час, коли ми сміялися одне з одного і при зустрічі все довкола сяяло теплом?

Нині його погляд уникає мене. Але водночас він не робить жодних натяків на розлучення, ніби теж боїться розбити нашу родину. Тож ми обидвоє дуримо самі себе – він нишком зустрічається зі своєю пасією, я вдаю, що нічого не знаю. Чи зможу я колись пробачити йому таку зраду серця? Не знаю.

Усе, на що я здатна зараз, – тримати нашу ілюзію сім’ї на плаву заради дітей, бо надто часто згадую власний біль маленької дівчинки, яку батьки “ділили” кожен на свою половину вихідних.

Що ж, мені шкода, що ми з Юрою дійшли до цієї точки. Шкода, що він не прийшов до мене з відвертістю, а втік у брехню та чужі обійми. Та попри це, я тримаюся.

Розумію, що хтось вважав би мене слабкою чи безглуздо сліпою, але я думаю, що кожен випадок – індивідуальний. Ми ніколи не знаємо, як поведемося, доки біда не торкнеться нашої власної родини.

У серці ще жевріє маленька іскра надії: а раптом це коротка пригода, і Юра зрозуміє, що наша сім’я – найцінніше, що ми маємо. Я знаю, що мріяти про повернення часу – дурість. Та все ж коли ми разом із дітьми сидимо в суботу за столом, мені хочеться вірити, що один невірний крок не зруйнує все, що ми будували стільки років.

А тепер мені цікаво почути ваші думки. Чи погоджуєтеся ви з моїм вибором “заплющувати очі”? Чи, можливо, є сенс вимагати правди, ризикуючи втратити все?

Що б ви порадили в такій ситуації, і чи можна взагалі зберегти шлюб після зради? Мені здається, ця тема настільки болюча й суперечлива, що кожен із нас може мати свою слушну точку зору. Тож давайте поговоримо про це й разом спробуємо знайти відповіді.

Джерело