— Тітка Олена, допоможіть мені, будь ласка, з математикою, — тихо попросив Андрій, з надією дивлячись на подругу батька.

— У мене завтра контрольна, а тато до вечора на роботі буде.

— Мені ніколи, — не відриваючись від ноутбука, відповіла дівчина. — У мене весілля через два тижні, а ще багато чого не готово. Ти ж хочеш, що б у нас з твоїм батьком була ідеальне весілля? — Звичайно, — розгублено відповів дитина, і засмучений побрів в свою кімнату. Лена йому категорично не подобалася, але батько був щасливий. Заради нього потрібно потерпіти.

Мама Андрійка була дуже серйозно хвора, не могла далі виховувати сина. — 8-річна дитина не повинен бачити муки рідноі людини! З цими словами Юра, батько Андрійка, забрав хлопчика до себе. Його наречена була не в захваті від ситуації, що склалася, але промовчала. Сваритися з чоловіком перед самим весіллям здалося їй не найкращою ідеєю. Олена дивно видавала з себе турботливу і розуміє дівчину, якій дуже шкода хлопчика.

При Юрі. Але як тільки він йшов на роботу, починався повний ігнор Андрійка. Чужа дитина був їй зовсім не потрібен. За пару днів до весілля у Юрія зламався комп’ютер, і він скористався ноутбуком Олени. Він збирався скористатися тільки браузером, що б відправити важливий лист.

І чорт його смикнув зайти в історію. Обличчя його з кожною секундою блідло. З силою зачинивши кришку ні в чому не винної техніки, чоловік попрямував в зал, де його майже дружина дивилася телевізор. — Що за дурні думки про інтернат для мого сина? — насилу стримуючи злість, запитав Юра.

— Про що ти? — насупилася Лена. — Ти ж казав, що тільки лист відправиш. А виходить, всюди поширюючи встиг. Тобі не соромно? — Я чекаю відповідь на своє питання.

— Хто дав тобі право розпоряджатися чужою дитиною? — Саме так, що чужою! — Лена відкинула пульт. — У нас будуть свої діти, загальні. А Андрійко буде тільки заважати. Навчається він погано, з трійки на двійку перебивається. Який він приклад подасть? — У дитини стрес! Мати при смерті!

Та ще й зі звичного оточення вирвали! Йому дуже важко, а ти, замість того, щоб допомогти, плекаєш плани, як його позбутися. — Юра кричав, не стримуючи емоцій. Добре, що Андрюша в цей час був в школі. — Не кричи на мене! — обурилася дівчина.

— Я не зобов’язана виховувати твоєї дитини. У нього є бабуся, нехай забирає, якщо тебе не влаштовує мій варіант. — І коли ж ти збиралася розповісти про свого геніального плані? — чоловік і не думав заспокоюватися.

— Через тиждень після весілля? Через місяць? — Через пару днів, — заявила Олена, анітрохи не соромлячись свого вчинку. — Навіщо тягнути? Тим більше, я вже все дізналася. У мене знайома в опіці працює, вона нам допоможе швидко оформити всі документи. Хлопчику там буде краще.

— Заруби собі на носі, — несподівано спокійно сказав Юра, — я ніколи не зраджу сина. Я його дуже люблю. Андрюша для мене дорожче за всіх на світі. — А як же я? — підскочила дівчина.

— Я тобі не дорога? Мене ти не любиш? Значить так, — Олена розлютилася не на жарт, — я не хочу, що б твій син жив з нами після весілля. Вибирай. Або він, або я. — Він. — Без тіні сумнівів промовив чоловік.

— Бабу знайти не проблема, а син у мене один. — Бабу? Знайти? Так хто на тебе подивиться, крім мене? — дівчина важко дихала, вона вся тремтіла від злості. — Або ти думаєш, інша зможе полюбити твого синочка? Не сміши мене! Чужі діти нікому не потрібні! — У тебе є час, щоб зібрати всі свої речі і залишити цю квартиру. Подарунки теж можеш забрати, мені не шкода.

— Юра накинув куртку і, зупинившись біля вхідних дверей, тихо вимовив. — Я не хочу більше тебе бачити. Якщо ти наївно думала, що я від тебе без розуму — то ти помилялася. Я хотів знайти нову маму для Андрійка, ось і все. — Стій, Юра, а як же весілля? — розгубилася Олена. Вона була впевнена, що чоловік почне вибачатися і прийме її рішення, а тут … він її виганяє? — Ти що, ще не зрозуміла? — здивовано відповів Юра. — Ніякого весілля не буде. Я зробив свій вибір, і він не в твою користь.

Збирай речі. Якщо я приїду, а ти все ще тут, церемонитися не буду. Грюкнули двері, залишаючи Олену одну в квартирі. Вона без сил опустилася на диван, не розуміючи, що їй робити. Дівчина вже вважала цю квартиру своєї, і залишати її не хотіла. Пролунав дзвінок. Лена підскочила, і, посміхаючись, вирушила відкривати двері. Юра просто пожартував, він її ніколи не кине … -Вам посилка, — бадьоро промовив хлопець в кур’єрською формі, — розпишіться тут. Дівчина, зі злості ледве не зламула ручку, поки розписувалася. Хлопчина якось дивно на неї подивився і поспішив піти, як тільки забрав папери. А в коробці, знущально переливаючись, лежало весільне плаття. Дороге.

Олена різко відкинула білосніжний твір мистецтва, та ще й потопталася по ньому, перетворюючи плаття, в нікому не потрібну ганчірку. Роздратовано схопивши телефон і набираючи номер подруги, Олена витягла з комори валізу. — Що трапилося? — з трубки пролунав незадоволений голос. — Сама не спиш і іншим не даєш. Що, передвесільний мандраж? — єхидно закінчила подруга. — А чи не буде ніякого весілля! — зойкнула Олена і перемкнула дзвінок на гучний зв’язок. — Я речі збираю. Підеш, забереш мене? — Що трапилося? — дівчина на тому кінці дроту різко стала серйозною.

— Він тебе образив? — О, ще як образив! — вигукнула Олена, і переказала весь недавній діалог. Подруга мовчала. — Ти заснула, чи що? — Ти серйозно хотіла від хлопчика позбутися?

— Звичайно, а навіщо він мені здався, — фиркнула дівчина. — Свого народила б. — Знаєш, — помовчавши ще хвилину, відповіла подруга, — я тебе не розумію. І розуміти не хочу. Я ніколи не думала, що ти здатна на таке. — Ой, та мені плювати, що ти думала, — психанула Лена, насилу закриваючи валізу. — Ти приїдеш? — Ні, — сухо відповіла співрозмовниця. — Дзвони кому-небудь іншому.

— Ну і йди ти, таксі викличу … Юра забрав сина зі школи, і вони разом вирушили в парк годувати птахів. Хлопчик був радий увазі з боку батька, але все ж запитав: — А тобі не потрібно допомагати тітки Олени з весіллям? — і тут же замовк, з тривогою чекаючи відповіді. Зараз тато скаже, що так треба, і вони підуть додому …

— Ні, — відповів Юра, чим немало здивував сина. — Весілля не буде. Ти ж не дуже розстроїшся, якщо Олена не буде з нами жити? — захвилювався чоловік. Адже, виганяючи наречену, він абсолютно не подумав, що на це скаже син.

— Чи не засмучусь, — з радісно сяючими очима відповів Андрій. — Ні каплі. Якщо чесно, вона мені зовсім не подобалася. Я їй був не потрібен. — Ну, нічого, — міцно обняв сина Юра. — Поки поживемо удвох. А потім обов’язково знайдеться жінка, що полюбить тебе як рідного …

КІНЕЦЬ.