– Юля, та навіщо нам до вас їхати?! Везіть Володьку в село та й питання вирішене!

– Мамо, давай ми обговоримо все з Сашком і вирішимо.

Юля з чоловіком збиралися у відпустку, хотіли поїхати на море, вже вибрали собі тур, але… З дитиною який відпочинок? Володьці вже шість, око та й око треба. Дуже спритний хлопчик, незабаром у школу.

Два роки поспіль молода сім’я проводила на морі разом, але цього року вирішили відпочити без сина.

Юля з чоловіком вже давно почали думати про другу дитину, але все ніяк не виходило. Вирішили, що відпочинок буде найкращими ліками.

– Остання зима перед школою, а потім зовсім не побачимо дитину, не привезете до нас онука, буде навчання, додаткові заняття, – голос матері затремтів.

– Мамо, ну не починай. Я поговорю з Сашком, і ми вирішимо. Можливо, відправити Володьку до вас – це найкращий варіант.

Останній раз бабуся з дідусем бачили онука в три роки, коли Юлі треба було лягти в лікарню і всі домашні турботи лягли на родичів.

Самі Антоніна Семенівна та Георгій Іванович зараз до дочки їздити не наважувалися. Спочатку автобус, потім поїзд, потім треба брати таксі, громадським транспортом довго добиратися до нового мікрорайону. Літнім такий важкий шлях уже здавався чимось непереборним, тому й запропонувала мати інший варіант – відправити онука в село.

Чоловік довго не думав. Та й що думати – не з чужими людьми залишається син. Але зрозуміла тривога в душі все ж таки була. І у Юлі і у Сашка. Звик хлопчик у місті.

Найбільше Юля боялася моменту розлучення. Але Володька, спокійний як батько, всю дорогу до села просидів у планшеті і не особливо вдавався у подробиці, що відбувалося довкола.

– А природа тут яка, а повітря! Відпочинеш! Друзі нові з’являться, на санчатах кататиметеся. Там у сараї мої десь були, – Юля вся поринула у приємні спогади, прикривала очі і мружилася, а Володя і не слухав матір, ігри захоплювали всю його увагу.

Бабуся зустріла гостей, як і належить: пирогами, млинцями, оладки теж про всяк випадок спекла, раптом оладок комусь захочеться. Тепло зустрілися. Подарунки, обійми. А ввечері Юля поїхала.

Володя відволікся від екрану тільки увечері. Повечеряв і знову на екран.

Бабуся лише похитала головою. Але чіплятися і смикати його в перший же вечір не стала. Помітила тільки, що онук схожий на батька: і фігурою і обличчям.

Володя довго не міг заснути, крутився. Все було незвично. Нові звуки і шарудіння розбурхували юний розум і не давали заплющити очей: догорілі полішки в грубці шурхотіли про щось своє, чути були звуки нічного вітру і тільки коли кіт Мурчик прийшов у ліжко, Володя заснув.

Вранці він прокинувся рано – бабуся вже крутилася на кухні. Але вставати хлопцеві було ліньки, і він знову взяв у руки планшет і оторопів.

– Бабусю, щось інтернету зовсім немає, де у вас вай–фай є? – здивувався онук.

– Володька, прокинувся?! – ахнула бабуся. – Не вставай, холодно ще. А що це за такі штуки? У діда спитай.

– Для інтернету.

– Так немає в нас такого. Вночі хуртовина була. Із дідом на пошту сходіть, там є.

Володі не терпілося підвестися і сходити туди, де був доступ в інтернет.

Бабуся приготувала сніданок. Вони втрьох поїли. Володя все поспішав, відкушував великі шматки свіжого хліба, варення хапав ложкою і голосно відпивав чай.

– Добавки? – запитала бабуся.

– Ні, я поїв. Діду, коли вже підемо на пошту?

– То пошта сьогодні з десятої, а тільки сьома, – розвела руками бабуся. – І справи у діда до обіду, а потім і підете. Ти, Георгію, санки дістань, Володька не дійде, мабуть.

Онук округлив очі.

– Як не дійду? На саночках не поїду! – обурився онук.

Дід засміявся.

– Ти чого, Тоню, він уже дорослий!

Володя мовчки кивнув головою.

– Самі вирішуйте? – образилася бабуся.

Час до обіду тривав дуже довго. Нарешті, дід сказав онукові вдягатися. Бабуся Тоня почала охати, коли побачила тоненький комбінезон онука.

– Давай я тобі свої рейтузи дам і кофту. Є в мене коротка, – бабуся полізла в шафу.

– Бабусю, навіщо?

– Холодно ж, зовсім роздягнений.

– Це ж нові технології. Спеціальна тканина й утеплювач. Тепло мені, – онук взявся за рукав, запевняючи, що йому не холодно.

– Ні! Або одягнеш або не підете, заслабнеш, а мені перед матір’ю відповідати.

Дід знизав плечима, а Володя покірно почав розстібати комбінезон.

До пошти дійшли швидко. У старому будинку було спекотно. Дід підійшов до одного з віконець і щось спитав у жінки, яка сиділа по той бік.

– Нема інтернету, а коли буде, ніхто не знає.

Володя мало не розплакався. Вчора він не дограв у свою улюблену гру, а сьогодні треба було відчиняти чарівні ящики. Мобільний інтернет так і не з’явився.

– Ходімо додому, – покликав дід онука.

Дорогою їм зустрівся сільський хлопчик. Він привітався з дідусем і кивнув незнайомому хлопчику.

– Ти б, Миколо, зайшов до нас, з Володькою погралися б.

Хлопчик зупинився знову, оглянув Володю з ніг до голови і, трохи примруживши, спитав:

– Міський?

– А що? – втрутився в розмову Володя, засунувши руки в кишені.

– Нічого, – Миколці сподобався незнайомець, і він махнув на прощання.

– Зайду, Георгію Івановичу.

– Ну от тепер тобі не буде нудно.

І полетіли дні. Миколка тепер щодня приходив до будинку і кликав Володю надвір.

Вже давно полагодили інтернет у селі, але Володі було не до комп’ютерних ігор.

Він бігав із сільськими дітлахами, грався із ними у дворові ігри, іноді приходив додому: рожевощокий, зголоднілий, готовий з’їсти будь що, швидко обідав або вечеряв, міняв рукавиці й ішов.

Потім приїхала мати, а їхати Володі вже не хотілося. І він пообіцяв друзям, що приїде на новорічні свята.

– Я бачу, село пішло тобі на користь, – сказала мама, коли вони з сином повернулися у місто. – Виходить, село – найкращі ліки від інтернету та для здоровʼя. Володя тільки засміявся у відповідь. Тепер він мало захоплювався іграми на планшеті, а багато гуляв, читав цікаві книги.

Грудень переступив за свою половину і Володя все частіше почав запитувати про те, коли він поїде до бабусі з дідусем.

Мати знизувала плечима, все частіше ходила сумна.

– А ви всі разом приїжджайте, дочко, хоч би на тиждень. У нас така погода, а повітря таке, що ніякі моря не потрібні! – умовляла бабуся.

І знову старенькі зустрічали гостей пирогами. На печі в сковороді шкварчало. Саме на ній смажені пироги виходили пишними й особливо смачними. Володя аж прицмокнув. Запах смажених пиріжків не можна було ні з чим переплутати.

– Давайте до столу, – раділа бабуся. – Володю, сьогодні Микола приходив, питав за тебе, а ти ще не приїхав.

– Так, бабусю, – відповідав онук. – Ми з Миколою домовилися. Домовились на завтра тепер.

Вранці, Володя підвівся з бабусею, швидко поснідав і пішов.

– Мамо, куди це він? – Юля вискочила з кімнати скуйовджена, тільки прокинувшись.

– Не хвилюйся, до друга побіг, відпочивайте, поспіть ще. Ми з батьком підемо трохи сніг пошкребемо, заважати не будемо, – мати посміхнулася дочці відкрито і підморгнула.

– Мамо, – махнула рукою дочка.

День пролетів непомітно. Юля із Сашком допомогли по господарству батькам, вдень смажили шашлики. Володя прибігав, їв і знову йшов із друзями. Увечері довго сиділи за столом, згадуючи щасливі моменти. І так радісно потріскували в печі поліна, і поглядав з крісла кіт, що відвик від безперервного шуму. І завивав у трубі вітер і ганяв біля віконець сніг, ніби засмучуючись, що немає його за столом, поруч із присутніми.

І побігли дні у турботах, праці та відпочинку. І дихалось так легко і глибоко, і не було метушні й шаленої швидкості життя.

А потім закінчилися вихідні й святкові дні і дочці з чоловіком та сином треба було їхати.

А цього не хотілося найбільше. Всім хотілося безтурботності та продовження відчуття радості.

– Мамо! – кричала в слухавку Юля через місяць. – Мамо, я вагітна.

– Рада за тебе, доню, щастя якесь!

Ось такі вони найкращі ліки. Іноді лікує те, що не купиш ні за які гроші, ні на яких морях не знайдеш. А чому?

Тому що воно своє, рідне, лікує душу, а через неї і тіло, дає їжу для розуму.

КІНЕЦЬ.