Юля зовсім не вміла мовчати. Говорила без зупину. І все більше про себе.

Що купила, що приготувала на вечерю, скільки грошей у гаманці, які плани на вечір, на найближчу неділю і відпустку, що наближається. Ну, не було в неї ні від кого ніяких таємниць!

Колеги по роботі навіть про особисте життя Юлі знали все: з ким познайомилася, скільки зустрічалася, як швидко здалася, як ЦЕ було, що він сказав, що зробив, що подарував.

Співробітниці давно звикли до її одкровень, сприймали все як шум, але іноді ледве стримувалися, щоб не виказати Юлі все, що думають.

Розуміли – жінка самотня, вдома поговорити нема з ким, от і розказує їм усе підряд.

Особливо любила розповідати історії своїх любовних пригод. Що в них було правдою, а що Юля надумала, не знала навіть вона сама. Як то кажуть – сама придумала, сама повірила.

Останнім часом усі її розмови починалися і закінчувалися одним ім’ям – Степан, яке Юля вимовляла з придихом:

-Уявляєте, він такий гарний, артистичний, стільки знає віршів! Гуляємо ввечері, а він читає їх без перерви! І все про кохання. Ой, дівчатка, я думала, що таке лише у кіно буває. А як доглядає! Завжди при параді, із квітами, пахучий. Очей з мене не зводить. Каже, що закохався з першого погляду!

-Ти, здається, казала, він одружений? – хтось спробував опустити жінку з небес на землю.

-Одружений, – зітхнула Юля. – Але він її давно не любить. Вони навіть сплять у різних кімнатах! Але Степан не може зараз її покинути. Він – людина порядна. Ось добудує дачу, відправить сина в інститут і розлучиться. Хоче все їм залишити. Але нічого, він мужик рукастий, самі все заробимо.

-Ну-ну, – буркнула тихенько якась жінка.

-А що “ну-ну”? – одразу ж відреагувала Юля з деякою образою, – він у мене ще не живе, а ремонт у ванній та на кухні вже зробив! Змішувачі змінив! Розетки! Всі меблі полагодив! Золото, а не чоловік!

А головне – їсть усе підряд, не вередує. Ви ж знаєте, як я не люблю готувати.

І ось так цілими днями…

І раптом Юля прийшла на роботу вся така загадкова, щаслива. Нічого не сказала, побігла до начальника.

-Що це з нею? – запитала одна зі співробітниць. – Невже таємниці з’явилися?

-Навряд чи. Нині все дізнаємося. Он уже біжить.., – відповіла інша. – Готуйтеся…

І справді, Юля урочисто зайшла в кабінет і радісно оголосила:

-Все, я у відпустку. На два тижні! Ось заяву підписала. Завтра ми із Степаном їдемо відпочивати на море!

Вона обвела присутніх тріумфуючим поглядом: ось мовляв, заздріть, а ви не вірили, недолугі!

Поки Юля була відсутня, у відділі було незвично тихо.

-Як же ж добре, – жартували жінки. – Справжнісінька відпустка! Для всіх…

З’явилася вона вчасно. Зайшла, привіталася. Не кажучи ані слова, тихо сіла за стіл…

-Що таке? – здивуванню співробітниць не було меж. – Де наша балакуча Юля?

Однак чіплятися з розпитуваннями ніхто не став. Зауважили тільки, що жінка виглядає якось не дуже: стомлена, сумна, бліда. А де засмага? Щось тут не так!

Довго чекати не довелося. Юля сама не витримала і вже через кілька годин усі знали подробиці її відпустки.

-Зібралася, найкращі вбрання у валізу запакувала, приїхала на вокзал. Сиджу, чекаю Степана. Сумка велика, важка. Треба було в камеру схову здати, та побоялася я. Там гроші, документи. Сиджу, а його все нема й нема…

А я так у туалет захотіла – просто сил нема! Кого, думаю, попросити за сумкою пригледіти, поки я відійду на хвилинку?

Озирнулась, бачу бабця якась в залу заходить. З паличкою. Зупинилася, вибирає, куди сісти. Я й покликала її. Посадила. Поговорила про те, про се та й попросила за сумкою приглянути. Вона люб’язно погодилася.

Повернулась я, чаю їй принесла, рогалик із корицею. Ну і розговорилися ми.

Я розповіла, де і ким працюю, що у відпустку їду з коханим чоловіком. Що на морі сто років не було.

Вона спитала:

‒Чому ж він тебе раніше на море не возив? Або мужик недолугий?

Я й сказала, що мій Степан, мужик те, що треба! Просто він поки що одружений. А від дружини непросто з подругою у відпустку поїхати.

Як почула вона ім’я Степана, аж затремтіла вся:

-Це який Степан ще? Часом не високий, худий блондин?

-Ні, бабусю! – відповідаю. – Він середнього зросту, брюнет.

Бабуя аж підскочила, та як закричить:

-Ах ти ж! То це ти мого сина хочеш із сім’ї відвести?! Онука осиротити? Ну, я тобі покажу! Спеціально прийшла на тебе подивитися!

І давай сваритися…

Розняли, коротше, нас. Степана так і не з’явився. Ні того дня. Ні потім…

-Так. Стоп! – зупинила Юлю одна з колег. – Ти хоч зрозуміла, через що все сталося?

-Через шкідливу стару, звичайно!

-Через язик твій довгий! Невже не зрозуміла?

Юля ображено надула губки і повернулася за свій стіл.

-До чого тут мій язик? – думала вона. – Просто не пощастило…

КІНЕЦЬ.