Юля прокинулася рано. Потягнулася. Який гарний день. Сонечко світить. Вихідний. А ще у неї сьогодні день народження. Не ювілей, але двадцять сім років. Юля глянула на годинник, п’ятнадцять хвилин на дев’яту.

“Цікаво, хто перший привітає?” – Подумала вона – “Мама чи Влад? Напевно мама. Вона завжди вранці вітає. Намагається першою.”

Продзвенів дзвінок телефону. Це була мама. Після всіх привітань і побажань, вона повідомила, що скоро приїде. Треба сказати, що жила вона не дуже далеко від дочки, але завжди повідомляла, коли і о котрій зайде до неї. Напевно не хотіла заважати особистому житті.

Юля швидко схопилася і на швидку руку приготувала сніданок. Мама прийшла з купою подарунків і величезним букетом квітів.

– А Влада ще немає? – Здивувалася вона. – Я думала ви сьогодні разом.

– Мамо, він же не живе тут. Поки у нього немає статусу нареченого. Пропозиція він мені не робив. Хоча дуже хочеться, – трохи сумно відповіла Юля.

– Візьми все в свої руки, зроби сама, – пожартувала мама.

– Ні вже, дудки. Не хочу я так. Почекаю.

За сніданком і легкою розмовою, яка іноді переходила в невеликі плітки, час пролетів швидко.

– Ой. Дванадцять. Мені треба бігти. Не буду відволікати тебе. Напевно у вас плани на вечір? – почала збиратися мама.

– Ми нічого не планували, – знизала плечима Юля.

Мама пішла, залишивши легкий слід дорогих парфумів.

“Щось Влад не дзвонить” – занервувала Юля, – “Може забув? Ні, не може бути. Хоча, якщо і забув, повинен був просто зателефонувати. Сьогодні субота, у нас вихідний. Дивно.”

Задзвенів телефон. Юля глянула на екран. Дзвонила двоюрідна сестра. Після розмови з нею, почали приходити СМС і дзвінків. Хто тільки не вітав. Родичі, друзі, просто близькі і далекі знайомі, колеги по роботі. Прийшло три кур’єра з подарунками і квітами.

Юлі було дуже приємно, що всі не забули про її день народження. Тільки, кожен раз, коли дзвенів телефон або дзвінок у двері, серце у неї завмирало. І в черговий раз наступало розчарування. Влад ніяк не проявлявся.

“Може щось трапилося?” – Занепокоїлася Юля. – “Всяке в житті буває. Напевно сталося.”

Вона рішуче взяла телефон, потім трохи подумала і набрала маму Влада.

– Юля, рада тебе чути. Вітаю тебе з днем ​​народження. Хотіла тебе набрати, але ти мене випередила.

– А Влад заходив сьогодні до вас? – поцікавилася Юля.

– Так. Нещодавно з друзями пішов. Веселий. Напевно до тебе. Скоро прийде. Чекай, – відповіла мама Влада.

Юля засмутилася. На друзів час є, а на неї в день народження немає.

“Не буду дзвонити” – вирішила вона, – “Нехай перший дзвонить.”

Звичайно рішення приймати легко, а ось слідувати йому не завжди. Вона нервово ходила по кімнаті. Щось намагалася зробити, але все валилося з рук. Раз у раз позирала на годинник. Здригалася від кожного дзвінка. Близько четвертої години вечора, настрій у Юлі було в кінець зіпсовано. Вона заплакала. Забігла її подружка Віка.

– Що, досі не подзвонив? І не привітав? – витріщила вона очі.

Юля тільки розвела руками. Сльози знову навернулися на очі.

– Так, хватить плакати, – рішуче промовила Віка, – Збирайся. Пішли в кафешку. Відзначати будемо. Нема чого сидіти. У нас, недалеко, новий заклад відкрився. Всі хвалять. Відірвемося не по-дитячому.

– Не хочеться щось, – пробурмотіла Юля, – Настрою немає.

– Припиняй нюні розпускати. Пішли. Не можна в такий день вдома сидіти, – вмовляла її Віка, – Не варті мужики наших сліз. Збирайся.

Юля погодилася.

При вході в кафе Віка зупинилася.

– Ти, давай, спускайся. Мені зателефонувати треба. Столик хороший вибери, близько музикантів. Я за тобою.

Коли Юля зайшла в зал, світло раптово вимкнулося. З глибини, почулася красива, повільна мелодія. Юля трохи розгубилася. Раптом спалахнув прожектор. У променях світла, прихиливши одне коліно, стояв Влад. В одній руці він тримав величезний букет троянд, іншу простягав до Юлі. На його долоні, вона розгледіла відкриту коробочку з кільцем. Серце її завмерло.

– Мила, кохана моя Юля, – урочисто вимовив Влад, – З днем ​​народження! У цей щасливий день, я прошу, будь моєю дружиною. Я все життя, обіцяю любити і оберігати тебе. Я зроблю все, що б ти була щаслива. Обіцяю. Що скажеш, Юля?

Музика затихла. Настала дзвінка тиша. Юля стояла і мовчала. Було видно, що Влад занервував, трохи зблід. Пауза затягувалася. На лобі у Влада виступили крапельки поту. Вони виблискували і переливалися в променях прожектора. Простягнута рука Влада трохи затремтіла.

“А це тобі, милий, за всі сьогоднішні сльози і нерви,” – подумала Юля.

Тиша почала пригнічувати.

– Я згодна, – тихо промовила Юля.

Раптово спалахнуло світло. Юля навіть заплющила очі від несподіванки. Заграла музика. Почулися радісні крики, поздоровлення.

Юля відкрила очі. Навколо неї і Влада стояли друзі. Краєм ока вона побачила свою і Влада маму. Їй дарували квіти. Плескали хлопавки. Юля була щаслива. Влад надів їй на палець кільце і поцілував. Вона трохи повернулася і боляче ущипнула Влада на ногу.

– Ой, – вирвалося у нього, – За що?

– Коханий, на майбутнє, – прошепотіла Юля, – Запам’ятай. Я не люблю сюрпризи.