Від спогадів Юлію відволікла музика, яка заграла на її телефоні, вона відповіла і почула голос доньки:

-Мамо, привіт, завтра ми приїдемо до вас увечері! У Катрусі канікули, а Ігор у відпустку пішов. Батькові скажи!

-Привіт, Лізо, привіт доню! Ой, я така рада, зараз скажу батькові, от зрадіє теж. А то вже півтора року не бачилися. Чекаємо, – зраділа Юлія.

Вона була рада, що їхня донька щаслива, народила їм онучку Катрусю. Чоловік Юлії добрий, дбайливий, вони старалися, щоб донька не знала у житті негараздів.

Юлія часто замислюється, що її доросле життя одразу не склалося, таких справ наробила, а звинувачувала, звичайно, себе.

Добре, що вчасно мати помітила і направила її на правильний шлях. Юлія щаслива із чоловіком Андрієм, а могло б бути все інакше…

…Юною дівчиною поїхала вона багато років тому зі свого села в місто вчитися на бухгалтерку.

Навчалася вона добре, легко, після закінчення в село не захотіла повертатися. Мати, звичайно, наполягала, у неї ще двоє дітей, молодші брат і сестричка. Але Юля думала по-своєму:

-Влаштуюсь в місті, знайду хорошу роботу, заміж вийду, і допоможу матері.

Але думати одне, а в житті не завжди буває так, як мрієш. От і Юлія одразу не змогла влаштуватися бухгалтеркою, скрізь потрібний досвід.

Переглядала оголошення і вирішила тимчасово влаштуватися продавчинею в кіоск. Там уже працювала така собі Ніна. Вона одразу стала наставницею Юлії.

-Ох, яка ти молоденька. А де живеш? – допитувалась вона.

-Ще ніде, хочу зняти квартиру, – казала Юля.

-Так давай зі мною, я живу у великій кімнаті, знімаю, будемо вдвох, так дешевше й веселіше.

Юлія знизала плечима і нерішуче відповідала:

-Ну, якщо так можна, хазяйка дозволить, то я не проти, бо збиралася йти шукати…

-Не проти, вона мені сама казала, що можна, – спритно сказала Ніна.

Увечері, розклавши свої нечисленні речі із сумки, Юлія обживалась у кімнаті.

Кімната їй сподобалася – і справді вільна, простора, на двох місця вистачає, а хазяйка живе окремо, приїжджає тільки по гроші. Так їй пояснила Ніна.

Ніна, дивлячись на сусідку журилася:

-Ти що Юлю, носиш таку косу? Мити таке волосся важко, та й зараз не модно з косою ходити. Тобі потрібно в перукарню, запропонують тобі модну стрижку, а потім одягнешся гарніше.

Одразу будеш схожа на міську, а то глянеш на тебе, одразу видно – село!

Жаль їй було розлучатися зі своєю товстою косою, але послухала свою старшу сусідку Ніну, яка по життю йшла легко і ніякі проблеми її не засмучували.

У перукарні майстриня, зістригаючи їй волосся, говорила:

-Невже не шкода таке волосся, таку красу псувати?

Але вона вже зважилася, хоча з кожним зістриженим пасмом волосся, у неї було таке відчуття, ніби вона щось відриває від себе.

Оглянувши себе в дзеркало з коротким волоссям, Юля особливо не засмутилася.

Зі стрижкою вона виглядала зовсім по-новому, їй сподобалося.

Потім Ніна принесла їй деякі речі:

-Ану приміряй, що підійде, те залишимо!

-Ніно, у мене ще немає стільки грошей, одразу не зможу віддати, – говорила Юлія.

-Ну нічого, віддаватимеш потроху…

Так почалося нове міське життя Юлії, правда незатишне, і не таке, про яке вона мріяла, але дівчина заспокоювала себе:

-Не все одразу, от зароблю, то розрахуюсь…

Ніна часто вечорами просила її погуляти години дві, а коли вона поверталася, то помічала, що від сусідки пахне ігристим, у кімнаті дим… А Ніна тільки посміювалася:

-Юлю, хочеш гарно жити, то треба бути розбитнішою! Я й тебе навчу такого життя!

Юля на вихідні виїжджала додому в село, везла своїм рідним фрукти, міські смаколики.

Фрукти вона купувала у своєму кіоску, собі дешевше брали, з дозволу хазяїна.

Рідні чекали Юлію з нетерпінням, знали, що вкотре привезе щось смачненьке.

Якось перед вихідними, Юля заскочила в кіоск, придбала подешевше фруктів для сестрички та брата.

Того дня працювала Ніна. В цей час в кіоск зайшов господар, чорнявий, з чорними очима, і якось зацікавлено зупинив погляд на Юлії.

Вона відчула себе незатишно під його поглядом, і вислизнула за двері, залишивши Ніну наодинці з ним.

Вона знала, що він відвідує Ніну, коли Юлія йде «погуляти» години на дві…

Коли Юля повернулася з села, Ніна ввечері їй сказала:

-Юлю, ти коли мені віддаси решту суми за речі? Давай повертай борг, бо з мене теж просять ці гроші, інакше нам з тобою буде погано…

-Ти ж знаєш, що я не можу одразу всю суму повернути, тим більше зараз у мене майже немає грошей…

-Нічого не знаю, речі не мої, а власника кіоску Олега. І мені теж через них дістанеться.

Потім вона запропонувала провести “вечір” з Олегом, сказавши, що він давно вже до неї придивляється, подобається вона йому.

Але Юля навідріз відмовлялася, тоді Ніна її наговорила купу всього, що Юлія зі страху погодилася…

Вона зрозуміла, що потрапила в неприємну ситуацію, заплакала, а Ніна сказала:

-Ну що ти плачеш, сльози ллєш, нічого страшного, живу ж я і живу добре, гроші у мене є, і в тебе будуть. Сьогодні моя черга «погуляти»…

…Увечері з’явився Олег з коробкою цукерок та ігристим… А коли він пішов, то поклав на стіл гроші.

Потім Юлія себе ненавиділа – як вона могла так вчинити, послухала ту Ніну, а з іншого боку, та її так налякала…

З того часу у Юлії почалося нове життя. З’явилися гроші, вона купувала собі гарні речі, привозила в село більше гостинців, одяг для сестрички та брата. Діти раділи, а сестричка казала:

-Юлю, я після школи теж до тебе в місто поїду, теж працюватиму, он яка ти стала міська, красива!

Юлі не подобалися ці розмови, а мати пильно дивилася на дочку і хитала головою.

А коли та виїжджала до міста, казала:

-Доню, не тією доріжкою ти пішла…

-Мамо, ти про що? Все в мене добре, не хвилюйся…

…В ті вихідні Юля знову приїхала в рідне село. Вона діставала з сумки різні смаколики та подарунки і ставила все на стіл.

Мати приготувала смачну вечерю. Вони поїли. Юля помила посуд і вони з матірʼю вийшли на подвір’я й присіли на лавку.

Поклавши свої натруджені руки на коліна, і розглядаючи їх, мати тихо сказала:

-Ну, доню, розповідай…

-Мамо, а що розповідати?! – здивувалась Юля. – Я ж говорю, живу я нормально, працюю там же в магазині.

-І в цьому магазині тобі такі гроші платять?! Не повірю ніколи! – сказала мати. – Одягаєшся модно, за кімнату платиш, подарунки нам привозиш, грошима допомагаєш…

Адже те, що ти привозиш, куди більше за твою зарплату коштує.

Мене ти не обдуриш, велику частину життя я вже прожила і багато чого розумію.

Я дивлюся на тебе і бачу, ти смієшся, а твоя душа плаче.

Материнське серце не обдуриш. Розповідай, дочко, тобі стане легше. Може удвох і зрозуміємо, як твою біду відвести можна…

Трималася Юлія, не хотіла засмучувати матір, але раптом дівчина розплакалася.
-Пробач мені, мамо. Я тебе обманюю і себе теж… Зараз ти дізнаєшся правду…

Трохи заспокоївшись, вона розповіла матері все, від початку й до кінця…

-Гаразд, доню, я здогадувалась про це. Що вже тепер, послухай мене… Адже життя закінчується не завтра, у тебе все попереду, головне в житті – знайти правильну дорогу. А решта все буде…

…Юлія повернулася в місто, звільнилася і повернулася в своє село. Влаштувалася бухгалтеркою…

…Минуло близько двох років, як вона повернулася в рідне село. Якось увечері відправила мати Юлію до сусідки через два будинки до Ольги. Вона вже старенька, часто слаба була.

-Віднеси-но Ользі молока з пиріжками. Вже два дні не видно її, мабуть, знову заслабла. Часто вона останнім часом слаба, особливо після того, як не стало її онучки Оленки. Залишився маленький син…

Юля пішла до бабусі Ольги, відкрила двері в хату – не зачинено.

Увійшовши в будинок, вона побачила маленького хлопчика, років двох, той усміхався, побачивши її.

За столом сидів молодий чоловік, а Ольга лежала на ліжку. Вона справді заслабла…

-Хто це там? – примруженим поглядом дивилася бабуся. – Аааа, це ти, Юлечко, мати відправила тебе. От дякую. Спину прихопило, що встати не можу, добре, Андрій приїхав з хлопцем. Води наносив, дров приніс, грубку затопив.

Андрій, чоловік внучки Ольги, якої не стало, жив у місті.

Батьки його жили далеко. Мишко маленький теж трохи заслаб, залишити нема з ким, а завтра Андрію на роботу, от і привіз сина до бабусі, а та сама злягла.

-А давайте я завтра вранці заберу Мишка, у нас є кому з ним посидіти, потім і я з роботи прибіжу. Упораємося, так Михайлику?

Малюк сів навколішки біля Юлії, притулився до неї, мабуть скучив без мами.

Допомогла Юлія з онуком бабусі, потім ще й ще.

Ольга давно одужала, Андрій приїжджав дуже часто машиною.

Мишко звик до Юлії, і вже не хотів її відпускати від себе. А Ольга це все помічала, і, відвернувшись, усміхалася крізь сльози.

Юлія теж прив’язалася до Мишка, а ще до Андрія.

Подобався він їй, і помічала вона, що це взаємно. Але ж Ольга, як вона подивиться на це?

Андрій теж бачив, як Мишко біжить назустріч Юлії, обіймає її, притискається, вона цілує його. У самого серце тягнеться до неї.

Дивилася Ольга на все це, дивилася і не витримала, вирішила покласти край його роздумам:

-Андрію, що ти дивишся? Таку дівку пропустиш, а вона, он як до душі припала Мишку, та й тобі теж. Я тобі діло говорю, я не ображуся. Навіть буду рада, якщо у вас все складеться.

Мишко до неї, як до рідної матері, тягнеться, а внучку мою вже не повернути, а життя йде, хлопцеві мати потрібна…

Зважився Андрій, взяв Мишка за руку і вирушив увечері до Юлії. Мати її, побачивши у вікно Андрія, одразу здогадалася, з якого приводу мужики йдуть до них, дорослий і малий.

-Юлю, йди скоріше, зустрічай гостей, до тебе йдуть!

Юля вискочила з кімнати, вони вже входили до хати. Андрій зосереджений, серйозний, і Мишко такий же:

-Доброго вечора, а ми до тебе Юлія з пропозицією.

Виходь за нас заміж, ми обоє тебе любимо, так Мишко? – малюк зосереджено кивав головою, ніби щось розумів.

Усі дивилися на Юлію. А вона, зашарівшись, усміхалася від радості, взяла Мишка на руки:

-Я згодна!

Мишко голосно сміявся від радості, від того, що Юлія його закружляла, і від того, що всі видихнули радісно і посміхаються.

А мати Юлії крадькома витирала сльозу…

Потім, через два роки народилася Ліза, яка зі своєю донькою Катрусею та чоловіком завтра приїжджають у гості до своїх батьків.

Михайло поїхав на заробітки, і живе там з родиною.

Він теж іноді відвідує батьків. Життя триває…