– Що ти тут робиш? – запитала Юля колишнього чоловіка, зустрівши його біля свого під’їзду. Той стояв з букетом квітів у руках,  і дивився на неї сумними очима.

– Юля, Юля… поговорити треба … – Олег підійшов до колишньої дружини.

– Про що?

– Про нашу родину. Про нас. Ось візьми – це тобі! Я хочу повернутись! – чоловік простяг букет, продовжуючи дивитися на неї, як зачарований.

– Ти своїй дівчині цей букет віднеси. Зрозумів? – Юля відсторонила руку колишнього чоловіка убік, дістала з кишені ключі та зайшла до під’їзду.

Жінка увійшла до ліфта, подивилась у дзеркалі на своє відображення.

«У сім’ю він, бачите, вирішив повернутися!» – Подумала Юля про себе і невдоволено посміхнулася. Якби чоловік запропонував їй ще місяць тому, вона з радістю погодилася б і пробачила йому все, але тільки не тепер. Тепер все пізно…

…Історія Юлі та Олега почалася як у всіх пар. Познайомились на дні народження спільного друга, сподобалися, почали зустрічатись. За рік одружилися. А ще за кілька років у сім’ї з’явилася маленька Алла. Все складалося благополучно.

Того ранку Юля прокинулася в особливо гарному настрої. Вона подивилася на сплячого Олега і посміхнулася.

«Треба ж! Вже десять років минуло від дня нашого весілля!» Жінка встала, упорядкувала себе, приготувала сніданок. Потім дістала з шафи дорогий наручний годинник, акуратно упакований у коробочку – подарунок для чоловіка з нагоди річниці весілля, і вирушила будити Олега.

– Доброго ранку! Олег, вставай, на роботу запізнишся. – сказала Юля лагідним голосом.

– Доброго ранку! – сонно відповів чоловік.

– Вітаю, коханий! – Юля простягла чоловікові заповітну коробочку з годинником.

– Що це? – спитав Олег, роздивляючись подаровану коробку.

– Ну, як що? Подарунок. З річницею тебе, коханий! Чи ти забув? – з усмішкою спитала Юля і поцілувала чоловіка у щоку.

– Та ні, що ти, не забув! Дякую! У мене тобі теж є подарунок, просто я планував віддати його ввечері! – відповів Олег.

– Ну й гаразд! Я на вечір столик у ресторані замовила, Алла з бабусею побуде. Відсвяткуємо!

– А, так, звичайно!

– Чи ти сьогодні знову на роботі затримаєшся? – Запитала Юля.

– Ні, сьогодні точно не затримаюся. – відповів Олег і почав розкривати подарунок.

За годину чоловік поїхав на роботу, клятвенно пообіцявши приїхати ввечері раніше. Юля відправила доньку до школи. Зателефонувала матері і попередила, щоб вона забрала Аллу і залишила у себе до завтра.

Юля оформила на роботі тиждень відпустки, тож можна було не поспішати, нікуди не поспішати. Вона зайшла в кафе, купила стаканчик кави з собою і вирушила трохи прогулятися містом. Алла у коханої бабусі, вечеряти вони будуть у ресторані, тому можна розслабитись і ні про що не думати.

Такі дні у Юлі видавалися вкрай рідко. Воно й зрозуміло: жінка працювала, забезпечувала затишок у будинку, доглядала чоловіка – гарячу вечерю на столі до його приходу, смачні сніданки у вихідні. Та й з донькою турбот було чимало: на тижні школа та домашні завдання, у вихідні секція та прогулянки. Втомлювалася Юля справді сильно, але вона ніколи не скаржилася. І чоловік, і Алла завжди були найголовнішими людьми в її житті. Вона щиро вважала, що щаслива у шлюбі. Принаймні саме так вона думала. До сьогоднішнього дня…

Пройшовши вулицю, Юля опинилася на набережній.

«Досі стоїть ця арочка у вигляді серця… Адже колись рівно десять років тому ми з Олегом, молоді та щасливі фотографувалися під цією аркою. Він у гарному світлому костюмі, а я у білій сукні. Фотографа наймати не стали – мій тато сам фотографував. За десять років стільки всього трапилося! Ціле життя! Вже і тата немає, і мама постаріла. Алла встигла народитись і вже в другий клас перейшла. Як швидко летить час…»

Юля поринула у світлі і трохи сумні спогади. Навіть розплакалася трохи, але все-таки вирішила не думати про сумне. Тому що сьогодні для неї справді був щасливий день – десять років шлюбу. Скільки всього вже зроблено спільними зусиллями, і скільки ще треба зробити! Можна вже й про другу дитину задуматися. Народити хлопчика – спадкоємця. А життя, воно на те й потрібне, щоб жити – все змінюється.

Юля змахнула сльозинку і попрямувала у бік дерева, обвішаного замочками. Цю традицію вони з Олегом теж вирішили не оминати. Юля особисто замовила замок у весільному салоні із написом Олег+Юля. Декілька хвилин Юля стояла біля металевого деревця, обвішаного різнобарвними замочками. І ось, нарешті, знайшла той самий. Під сонцем та дощем він став уже не таким яскравим.

Жінка поворухнула замок, і раптом він опинився в її руці.

– Ой! – вигукнула вона від несподіванки і озирнулася на всі боки так, наче зробила щось погане.

Юлі стало не по собі. Склалося відчуття, ніби хтось щойно невидимим ключем відімкнув замок і вклав їй у руку. Жінка поклала замок у сумку і попрямувала додому.

“Потрібно знайти ключ від нього і назад почепити. Можна навіть сьогодні ввечері це зробити після ресторану.” Юля йшла дорогою до будинку і думала про те, що сталося. Начебто б нічого такого, ну подумаєш… Але якоюсь поганою скалкою прямо в душі свербила ця дрібниця.

– Юлія, стійте! Та стійте, я до вас звертаюся! – за спиною біля під’їзду жінка почула незнайомий голос.

Юля обернулася і помітила, що до неї наближається молода дівчина брюнетка.

– Здрастуйте! Ви мені? – посміхнувшись, спитала Юля.

– Вам. Кому ж ще! – нахабно вимовила незнайомка.

– Я вас слухаю – зупинилася Юля.

– Хм… треба ж… Ну добре раз слухаєте! Я хочу, щоб ви залишили свого чоловіка! – заявила дівчина.

– Що? – не одразу вникла Юля у почуте.

– Що чула! Дай йому спокій! Ми кохаємо одне одного. Він просто нерішучий! Скромний. А ти тримаєш його! А я, між іншим, вагітна! І у нас із Олегом скоро народиться син! Дай йому спокій, зрозуміла мене! І квартиру треба буде поділити, вам удвох трикімнатна все одно не потрібна… Стій! Я ще не договорила! Куди пішла!

Юля розвернулась і пішла у бік під’їзду. Вислуховувати все, що казала ця дівчина, їй зовсім не хотілося.

Жінка увійшла до квартири. Постаралася трохи заспокоїтись, але в неї нічого не вийшло. Вона підійшла до фотографії, що стояла на журнальному столику – ось вони з Олегом біля тієї самої арки у вигляді серця, де вона гуляла ще годину тому. І тут у голові у Юлі склався весь пазл – ці постійні відрядження, затримки вечорами і несподівані виклики на роботу… Олег став байдужим. Йому не цікаво гуляти з донькою, не цікаво разом із Юлею сидіти вечорами біля телевізора. І про річницю весілля він, звичайно ж, забув! Сьогодні купить якийсь подарунок на швидку руку.

Тут Юля згадала про замок, що відкрився. Вона швидко сходила у коридор, дістала його з сумки, кинутої на підлогу, і покрутила в руках.

“Не просто так він розкрився… Причина є, і випадковостей не буває…” – з гіркотою подумала жінка і знову заплакала…

…Звичайно ж, увечері не було ресторану. Не було взаємних зізнань у коханні та грандіозних планів на майбутнє. Не було розмов про хлопчика – про їхнього сина, який міг би народитись у недалекому майбутньому.

Були тільки сльози, зібрані речі, жалюгідні спроби Олега виправдати свою підлість, і небажання Юлі слухати ці виправдання. Олег пішов, а Юля одна залишилася у квартирі. Було вже пізно. До матері по доньку вона не поїхала. Та й не в тому стані вона була, щоб кудись їхати.

…Через кілька днів Юля трохи заспокоїлася. Вона не стала подавати на розлучення та вирішила боротися за власне щастя, за свою родину. Розмовляла з чоловіком, намагалася якось напоумити його.

– Та як ти не розумієш, що я її люблю? Ми десять років із тобою у шлюбі! Вже ні почуттів, нічого нема! А я хочу щастя! Розумієш, справжнього щастя! Кохання хочу!

– Твоє щастя з нами, як ти цього не бачиш! Алла за тобою дуже сумує! Повернися до родини, поки не пізно! Олеже, прошу тебе, одумайся!

– Та не хочу я повертатися до родини! У мене нове життя! Нова родина!

Олег не піддавався жодним розмовам. Він сам подав на розлучення, і розлучення відбулося. Олегу були призначені аліменти. Він обіцяв приходити до доньки у вихідні. Тільки з моменту розставання не прийшов жодного разу.

– Олеже, Алла нудьгує! Запитує про тебе весь час…

– Юля, мені ніколи. Олі погано! Алла вже велика, з подружками хай гуляє.

Юля зневірилася, і більше чоловіка не вмовляла ні на що.

…А за кілька місяців він сам з’явився. І з’ясувалося, що вагітність пасії була фіктивною, і щастя впало, коли вона заявила, що Олег – злидень без квартири, машини та іншого…

***

Юля увійшла до квартири, визирнула з вікна. Чоловік все ще стояв біля під’їзду з букетом. Жінка взяла з шафи той самий рожевий замок і ключ від нього, швидко взулась і вийшла.

– Юля, ти куди? Ну, давай поговоримо. Юля, прошу тебе! – знову підійшов Олег.

– Відчепись! У справах я! – сказала Юля і вирушила на набережну.

Олег залишив букет на лавці і пішов, опустивши голову. Він насправді щиро каявся у скоєному. Можливо, все в них із Юлею ще налагодиться, але, мабуть, не зараз. Кажуть, що зруйнувати простіше, ніж збудувати. А справжнє щастя можна лише побудувати та підтримувати спільними зусиллями.

Юля прийшла на набережну. Постояла трошки, вдихаючи сире, вечірнє повітря, а потім гарненько розмахнулась і кинула замок далеко-далеко у воду. Бульк і немає його, ніби ніколи не було ні цих десяти років з хвостиком, ні Олега, нічого…

– А туди тобі й дорога! – сказала вона сама собі. Або замку, а може Олегу.

…Несподівано за її спиною почувся шум, дзвінкий сміх, музика – чергові наречені приїхали зі своїм замком. Юля посміхнулася, дивлячись на них.

«У них ще все попереду, як колись у нас. Але, може, я ще буду щаслива. І приїду сюди почепити свій замочок, міцний та сильний. З надійною людиною. Хто знає, хто знає … »

КІНЕЦЬ.