Юля сиділа на стільці, підібгавши під себе ноги, і тужливо поглядала у вікно.

-Треба ж уже вересень, – думала вона. – Цілий рік пролетів як ми з Миколкою живемо разом, а я й не помітила. Хоча… Дуже я навіть помітила! Адже я почала жити набагато гірше!

Зі знімної квартири так і не переїхала.

Забула, коли купувала собі хоч якусь обновку! Як же ж! Миколка вважає, що в мене і так шафи повні від одягу.

А вдягнути нічого! Ану, де мої осінні черевики?

Юля зістрибнула на підлогу і полізла в тумбочку для взуття.

-Ось вони! Так і є – підошва стопталася, ззовні потерті. І що тепер? У таких ходити, чи в ремонт віддавати?»

Юля злісно кинула черевики на підлогу і пішла на кухню – вирішила випити кави, заспокоїтися.

Як тільки улюблена чашка з ароматним напоєм опинилась у руках і вона зробила перший ковток, неприємні думки повернулися:

-А відпустка? Цього року вперше за останні сім років нікуди не поїхала. У нас, бачте, грошей нема! Та я раніше щороку на морі відпочивала! А тепер що? Дві зарплати, а гроші течуть, як вода.

Ну чому я маю думати про його батьків у селі, яким треба перекрити дах? При чому тут я? Він же моїм квартири не ремонтує!

А їжа? Коли одна жила, могла собі дозволити якісні продукти, щось смачненьке. А тепер, борщі та макарони!

Начебто дешеві страви, а грошей йде сила-силенна! Про м’ясо навіть згадувати не хочеться. Готую м’ясне майже щодня, а йому мало!

Бюджет постійно тріщить по швах!

І в нього ще вистачає нахабства мені чимось дорікати! Жодної подяки за те, що хазяйную для нього з ранку до вечора!

Цілий рік життя на нього пішов!

От тільки мені самій від цього не стало краще.

А якщо з чоловіком не стало краще, то навіщо він взагалі потрібний?

Як добре бути одній…

Нікому нічого не винна. Гроші заробила, розподілила, витратила.

Ходи, куди хочеш.

Спілкуйся, з ким подобається.

Хочеш – спи, хочеш – кіно дивись.

Ніхто мозок не виносить. Ніхто не вчить жити!

Бо виходить, що тільки він, Миколка, знає, як правильно жити. Ну щоб йому добре було.

А як мені живеться, чого мені хочеться, він навіть не питає. Навіщо? Вважає, що я – безкоштовний додаток для його благополуччя.

Як же бісить, коли на запитання: “Як справи?”, він з апломбом відповідає: “У мене все добре!”

У нього!

А в мене? Цього він не бере до уваги? Дістав…

Поки Юля прокручувала в голові всі ці скорботні думки, її настрій зіпсувався остаточно. Губки зрадливо затремтіли, навернулися сльози…

Юля пішла на кухню, відкрила холодильник і нерішуче почала розглядати шматочок торта, який стояв там на тарілочці. Їй чомусь захотілося солодкого…

Раптом клацнули вхідні двері і на порозі зʼявився її Миколка.

-Юлю, ти де? – покликав він з порога. – Виходь!

-Привіт, – Юля поцілувала Миколу в щоку. – Роздягайся, мий руки, буду тебе годувати…

Дівчині важко було приховати свій настрій.

-Потім повечеряємо, – раптом якось радісно сказав Микола. – Збирайся, ми йдемо у магазин!

-Який ще магазин? – невдоволено буркнула Юля. – Грошей немає.

-У дорогий магазин! – очі чоловіка буквально сяяли.

-Микольцю, що ми там забули?! В дорогому магазині!

Юля не розуміла, що це робиться.

-Там взуття фірмове! Юлько, я там бачив такі осінні черевички просто супер! Хочу, щоби ти їх поміряла!

Юля з подивом подивилася на Миколку і не придумала, що сказати.

-Ну що ж ти? Збирайся! Бо скоро закриють. І за гроші не хвилюйся – мені премію дали!

Черевики справді виявилися класними – з натуральної шкіри, утеплені, без жодних шнурків, із зручною застібкою. І легкі-легкі!

Коли молоді люди прийшли в магазин, продавчиня принесла відкладену пару із підсобки зі словами:

-Ось, дівчино, міряйте. Сподіваюся, хлопець вгадав з розміром.

-Відклав… Вгадав… – винно думала Юля. – Милий Микольцю… І чого я себе так накрутила?
Через тиждень, коли осінь остаточно настала, щаслива Юля, тримаючи під руку свого коханого, вже йшла по калюжках у нових черевичках…

КІНЕЦЬ.