– Ти мене черствою називаєш? Мене? Це ти спочатку забув про засоби захисту, потім про всі пристойності, а тепер її з пузом до мене в будинок притягнув і вимагаєш більшу кімнатку! Як тобі ситуація, га, синку?

Лариса говорила грубо, але правдиво. Вона не намагалася нападати. Ні, вона хотіла захистити своє.

Віктор же ходив по кімнаті так, ніби тишком-нишком шукав зручну позицію для наступу, обчислював слабкості. По ньому було видно, що він зовсім не вважає себе винним.

…Все почалося давно. З того дня, коли Лариса з Віталієм, царство йому небесне, переїхали до своєї першої квартири. Навіть без ліжка.

Починали з надувних матраців. Згодом вони зібрали на другу квартиру, для сина. А потім збудували дачу. На дві родини, щоб колись на веранді та в саду бавилися онуки.

Але Віталій пішов у інший світ, коли Віктор тільки-но вступив до інституту. Чоловік залишив Ларисі все: плоди їхньої спільної праці, щасливі спогади, та останнє джерело тепла і радості – їхнього сина.

Віктор отримав диплом, з’їхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щасливою. Ось тільки через рік Віктор повідомив про розлучення.

– Ми характерами не зійшлися. Не можу я з нею жити, – сказав він так, ніби йшлося про підібране цуценя. – Ну й ми тут домовилися… Раз я вже батько, я подарував квартиру їй. Натомість вона пообіцяла не подавати на аліменти.

Лариса схопилася за голову.

– Ну, молодець! Прям лицар! З вітром у кишені! Не ти ж купував цю квартиру, – дорікнула вона.

Жінка ще тоді здогадувалася, що платити за цей атракціон великої щедрості доведеться їй. І вона не помилилась.

Незабаром син знову прийшов уже з новою дружиною. І вона вже була в положенні. Вони просилися на якийсь час пожити в неї. Лариса була не проти. Спершу.

Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужий одяг на сушарку. Навіть завела звичку залишати зайві порції на плиті: раптом Юля зголодніє.

Але дуже швидко стало зрозуміло, що подяки не передбачається.

Юля не працювала, обґрунтовуючи це тим, що у її становищі це неможливо. Лариса не сперечалася, намагалася ставитися з розумінням, хоч у глибині душі була не згодна.

– Я б на її місці місяців до семи ще б орала, – скаржилася Лариса подрузі Валентині. – Житла у них немає, зарплата у Віті не дуже.

– Вона ж повинна була бачити, за кого заміж виходить. Мала розуміти, що самотужки він не вивезе. А вона лінується.

– Ну, Ларо, постався до цього з розумінням. Все-таки дівчинка при надії… – миролюбно відповіла Валентина.

– Можна подумати я не була в її положенні? Знаю, що це таке. Головою треба думати перед тим, як робити ляльку.

– Вона не тяжкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалася. Як гадаєш, до кого вони звернуться, якщо в них потім на візок не вистачить?

– Потерпи трохи, дивишся – налагодиться все. Віддасть дитину в садок, вийде на роботу.

– Та ну. Який садок? Вони на кілька місяців попросилися, – заспокоювала Лариса себе.

Прибирання теж йшло через силу. У кімнаті сина все було вкрите тонким шаром пилу. Лариса не встигала мити посуд.

У раковині постійно щось з’являлося. Кухлі після чаю не милися взагалі. Вони залишалися в кімнаті Віктора і поступово чорніли від нальоту.

Лариса терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, потім діяти.

Віктор же, як на зло, ніби розчинився у якомусь своєму паралельному світі. Він пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома, або залипав у телефоні, або чергово гладив живіт Юлі і йшов диміти на лавку біля будинку.

Димів довго, зі смартфоном. Вів пусті розмови з сусідами. Було ясно, що такими темпами гроші не з’являться.

– Мамо, а поміняймося кімнатами. А то в нашій навіть ліжечко нікуди поставити, – видав якось він з такою легкістю, наче попросив сіль.

Лариса не одразу знайшлася з відповіддю. За три секунди перед очима промайнули сцени сімейного життя.

З якою любов’ю вони з Віталієм переклеювали шпалери, як вибирали штори, як чоловік усміхався і називав їхню домівку фортецею.

А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни й нахабно будує сімейне гніздечко з уламків.

– До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не на постійну, так?

Він витріщив очі. Юля відвернулася. І стало зрозуміло – не тимчасово. Вони потихеньку облаштовувалися тут. Вони вже все вирішили!

Син намагався домовитись ще кілька разів. Лариса не поступалася. Наступний великий скандал стався за тиждень. Віктор недбало кинув під час сніданку:

– А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.

Добре, що Лариса сиділа в цей момент. Це вже не було проханням. Це була відкрита вимога.

– Вітю, ми все життя з твоїм батьком орали на цей будинок! Тато вклав усю душу, майже сам сидів над проєктом. І я його не продам ще тому, що ти не вмієш поводитися з майном.

– Ну, а навіщо вона тобі потрібна? Ти ж сама тепер. А так ми б взяли іпотеку, жили окремо, всім стало б легше.

Лариса округлила очі. Вона не чекала такого удару по болючому. Жінка все ще гостро відчувала відсутність Віталія, іноді навіть плакала вночі.

– Ну, я мав на увазі… – зніяковів син. – Ти ж однаково сама цей будинок не вивезеш.

Повисла тиша. Лариса раптом зрозуміла, що син і невістка вичавлять із неї всі соки. І що з нею буде потім, коли вона віддасть кімнату, дачу, квартиру?

Скоріш за все, нічого хорошого. Віктор продовжуватиме роздаровувати те, що було нажито чужою непосильною працею. Ларисі залишиться лише терпіти.

Ні, це треба припиняти.

– У вас є три дні, щоб з’їхати, – з дзвінким холодом у голосі сказала вона. – Куди хочете? Разом зі своїм пузом, ліжечком та іпотекою. Достатньо!

Стало тихо. Дуже тихо. Так, що за весь наступний місяць Лариса не отримала навіть коротенького повідомлення від них.

Вона почала краще спати. Вранці не лунав плескіт води, не ляскали дверцята шаф, не лилися нескінченні претензії Юлі про те, що зникла чергова кинута нею десь посеред будинку річ.

Але прокидатися стало важче.

На кухні було незвично пусто. Молоко прокисало не тому, що про нього забули, а тому, що його просто нема кому пити. Вже не треба було щодня готувати вечерю. Телевізор не вмикався цілодобово.

Щоп’ятниці Лариса їздила на дачу. Сніг ще лежав, але сонце вже прогрівало землю. Вперше, коли вона ступила на поріг, серце аж підскочило від знайомого запаху сирого дерева та пилу. У повітрі повисли ті самі слова Віталія.

– Будемо тут жити, Ларо. Може, колись разом з онуками.

Кілька годин Лариса просто сиділа на лавці біля веранди, згадуючи, як вони з чоловіком планували пофарбувати віконниці. Як сперечалися щодо яблуні: рубати чи залишити. Він тоді наполіг залишити.

Напевно, тепер це дерево єдине, що ще принесе свої плоди. Під час поїздки вона зустріла Тамару, з сусідньої ділянки.

– А я нещодавно бачила твоїх. Вітя на будівництві підробляє. Живуть у подруги Юлі. Пузо вже помітне.

Лариса кивнула, подивилась у небо і нічого не відповіла. Їй не хотілося порпатися у чужій родині. “Чужій…” – подумала вона і хмикнула. Коли син припинив бути для неї рідним?

Увечері вона дістала старий альбом. Побачила знімок, де Віктор сидить на плечах Віталія, весь забруднений у фарбі та щасливий. Далі – випускний. Костюм трохи висить, обличчя серйозне, очі сповнені надій на майбутнє.

Він завжди хотів бути сильним. Лариса згадала, як у п’ять років Віктор захищав маленьке цуценя від покидьків із петардами.

Сам ледве стояв, коліна тремтіли, але він не втік. А потім наспів і Віталій. Яким же добрим був тоді її син. Як же все було в ті роки.

Рука сама потяглася до телефону. Захотілося написати Віктору, що вона його любить, хоче брати участь у житті, але не будувати його. Не зводити перед ним зручний міст, яким він їхатиме до самої пенсії. Але потім вона все видалила.

Він має все зробити сам. Або не зробити. Це вже його шлях.

…Минув ще місяць. Лариса сиділа на кухні та чистила картоплю, коли задзвонив телефон. Не мобільний, а стаціонарний, із дротом та громіздкою трубкою.

Серце стиснулося. Зазвичай такими телефонами користувалися люди ще старого загартування. А вони дзвонили тільки із проблемами.

– Алло? – обережно сказала Лариса.

– Це Лариса Вікторівна? Здрастуйте. Я Ольга, мама Юліної подруги. Ви мене не знаєте, але ваш син у нас. Він потрапив у дорожню пригоду. Але, не переживайте, тільки руку понівечив.

Голос в Ольги був доброзичливим, але втомленим. За інтонацією ясно: вона не дуже задоволена тим, що відбувається, проте терпить.

– Ви вибачте, що дзвоню, – додала вона. – Але йому потрібна допомога. Він не працює, а Юля… ну, за нею теж догляд потрібний.

За годину Лариса вже їхала в автобусі. У пакеті – контейнер із гречкою та курячими стегнами, апельсиновий сік. Його улюблений.

Ольга зустріла її біля дверей. Повна жінка в халаті та втомленими тінями під очима.

– Він у вітальні. Юля поряд. Тільки ви, будь ласка, не лякайтесь. Він не в найкращому вигляді.

Віктор справді виглядав гірше, ніж будь-коли. Худий, щоки впали, волосся злиплося. Рука в гіпсі. Очі, в яких, здавалося, ще вчора горіло світло, тепер більше нагадували тьмяні ліхтарі.

Юля мовчки сиділа на табуретці у кутку, обіймаючи себе руками.

– Привіт, – хрипко сказав він.

Лариса кивнула, пройшла до кімнати й сіла на край крісла. Декілька секунд стояла тиша. Тільки годинник цокав, ніби відраховуючи, скільки ще мати протримається.

– Могла не приїжджати. Вже впораюсь якось, – обережно сказав він, ніби заздалегідь намагаючись захиститися.

Впертий. Як завжди.

– Та бачу, як ти впораєшся, – сказала вона. – Я сама захотіла приїхати. Не заради тебе. Заради онука. Він же не винен, що в нього невдалий батько.

Віктор стиснув губи. Мабуть, образився, подумки звинувачував матір.

– Знаєш, що таке справжня жорстокість? – продовжила вона. – Це не коли ти відмовляєш у допомозі. Це коли все за людину робиш, а вона звішує лапки й не вчиться жити. А потім тоне та тягне всіх за собою.

– Чудово. І що мені тепер робити? – невдоволено пирхнув він.

– Одужувати. Жити. Працювати. І не чекати, що все саме утворюється.

Він не відповів, але роздратовано відвернувся. Мати сподівалася, що до нього дійшло. Не до кінця, не до чудового просвітлення, але хоча б до першої тріщини в його залізобетонній твердолобості.

Материнський інстинкт вимагав допомогти, покликати до себе, забрати. Але розум говорив протилежне. Якщо вона знову прийме його, то так і тягтиме на собі.

Ні, треба інакше. Лариса дістала з сумки гаманець і вийняла кілька великих купюр.

– Ось тобі гроші. На оренду за перший місяць. Але це не подарунок, а позика. І не заради тебе, а заради дитини. Хочу, щоб у нього був батько з руками, а не з протягнутою долонею.

Юля підвела погляд, але промовчала. Віктор кивнув. Він зрозумів, що просити про більше немає сенсу. Лариса встала.

– Одужуй. Мені час.

Вдома вона не затрималася і вже надвечір була на дачі. Її дачі. На ґанку її чекав бродячий кіт, якого вона завжди підгодовувала.

Лариса присіла поряд, наповнила миску, дочекалася, коли він наситився, а потім довго тримала його на руках, погладжуючи. Він муркотів.

І цей обмін увагою здавався їй набагато чеснішим, ніж зазіхання на її особистий простір. Вона любила сина, і саме тому більше не могла бути його рятувальною жилеткою…

Як ви вважаєте, слушно міркує мати, чи перегинає палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.