Ярослав одягнув білу у синю смужку футболку і подивився на себе у дзеркало. Подумав, зняв і надів іншу – бежеву з якимось написом англійською мовою.

Потім відчинив двері й покликав матір:

– Мамо, глянь – яку футболку краще одягнути?

– Дивлячись куди ти збираєшся.

– Ми завтра на пікнік їдемо. На цілий день.

– Тоді краще одягни сіру, напевно, вогнище палитимете. Біла в тебе за пів години не зрозумій, на що перетвориться, – порадила мама. – На пікнік. Я думала, що ти свататися збираєшся, так ретельно одяг підбираєш.

Мама майже вгадала. Завтра в їхній компанії буде одна дівчина, на яку він дійсно хотів справити враження.

Вони вже були знайомі – кілька разів зустрічалися у різних компаніях, і Поліна йому дуже сподобалася.

Висока, струнка, з тонкими рисами обличчя та дуже виразними очима. Коли вона слухала когось, то трохи примружувала їх і дивилася на співрозмовника чи то з поблажливістю, чи то з недовірою.

Втім, можливо, це тільки здавалося Ярославові, бо дівчина в спілкуванні була мила й тактовна.

Але найбільше він здивувався, коли дізнався, що Поліна у двадцять шість років мала юридичну освіту та знала три мови: англійську, німецьку та французьку.

– Нічого собі, – із захопленням сказав він, коли почув це від Максима – свого двоюрідного брата.

– Ось тобі й нічого. Знаєш, у якій серйозній фірмі вона працює? Причому, Поліна почала там працювати, ще коли в університеті навчалася.

– Прийшла до них на практику, а її попросили залишитися позаштатним співробітником. Вона, окрім мов, знає правові системи кількох європейських держав. Тож дівчина серйозна, – повідомив Максим.

– А на вигляд – порцелянова статуетка, – сказав Ярослав.

– Винятково на вигляд, – додав Максим. – А взагалі ви один одному підходите: обидва такі серйозні, відповідальні, можна навіть сказати, трудоголіки.

– З останнім не згоден: я точно не трудоголік, та й Поліна, на мою думку, теж, – сказав Ярослав.

Наступного дня молодик намагався триматися поруч із Поліною, вона це, звичайно, помітила. І коли він увечері запропонував довезти її до дому, не відмовилась.

Вони не домовлялися про зустріч, а у понеділок Ярослав дізнався, що Поліна полетіла у відрядження за кордон.

Наступного разу вони зустрілися за місяць на дні народження спільного друга. Ярослав знову весь вечір залицявся до дівчини, танцював з нею, а потім провів додому.

На цей раз, прощаючись біля під’їзду, він запитав:

– Коли ми побачимось? Знову за місяць?

-За два тижні, – відповіла Поліна.

– Тебе Віктор запросив на весілля?

– Так.

– Ну, ось. А я буду подружкою нареченої. Ми з Аліною давно дружимо – ще у школі разом навчалися.

– А раніше не можна? – Запитав Ярослав.

– Вибач, нічого не можу обіцяти.

Вони справді зустрілися за два тижні.

Але весь цей час Ярослав думав про Поліну. І чим більше думав, тим більше йому здавалося, що така успішна дівчина не сприйме його серйозно.

Ярослав навіть поділився своїми думками із Максимом.

– Комплексуєш? Як то кажуть, «їй не до мене, вона була в Парижі, їй сам Марсель Марсо щось казав», – сказав той.

– Який Марсель Марсо? – перепитав Ярослав.

– З освітою в тебе так собі. Марсель Марсо – це французький актор, король мімів! – посміхнувся Максим.

– Ось я про що й говорю. Поліна, напевно, знає, хто це такий. Я постійно боюся в її присутності сказати якусь дурницю. Тому найчастіше мовчу.

– Послухай, Ярик, Поліна – нормальна дівчина. Так, освічена. А що ти думаєш, освічені дівчата щастя не хочуть?

– Якщо ти їй сподобався, їй буде байдуже, знаєш ти, хто такий Марсель Марсо. Ти просто не намагайся будувати з себе розумника. Будь собою.

– Так, вона чудовий юрист, вона багато заробляє. Але ти – класний програміст. Тож уперед! – наказав йому Максим.

У ресторані Ярослав з’явився за п’ять хвилин до того, як приїхали молоді. Він одразу побачив Поліну, яка стояла поряд із нареченою.

На дівчині була гарна сукня кольору, який називають «королівський синій». Волосся її прикрашала стрічка такого ж кольору.

Коли після кількох хвилин метушні всі гості розсілися по своїх місцях, Поліна помітила Ярослава, посміхнулася і помахала йому.

Він кілька разів спробував підійти до неї, заговорити, запросити на танець, але її хтось постійно відвертав.

Нарешті, десь у середині весілля він побачив, що Поліна стоїть неподалік нього і розмовляє з дівчиною у яскраво-червоній сукні.

– Ярославе, – сказала вона, коли він підійшов, – познайомся: це моя молодша сестра – Юля. Вона трохи запізнилася, бо лише сьогодні прилетіла із Туреччини, де відпочивала. Як то кажуть, з корабля – на бал.

Ярослав глянув на дівчину і завмер: Юля була точною копією Поліни, тільки в мініатюрі – майже на голову нижче, але теж схожа на порцелянову статуетку, навіть більше, ніж старша сестра.

У цей момент Поліну хтось покликав і вони залишилися вдвох.

– Ходімо потанцюємо, – сказала Юля і взяла його під руку.

До кінця Ярослав не відійшов від Юлі. Вони разом танцювали, брали участь у якихось конкурсах, виходили на ґанок подихати свіжим повітрям.

Ярослав дивувався, як рідні сестри, такі схожі зовні, можуть бути такими різними. Стримана, врівноважена Поліна та Юля – досконала її протилежність.

Весь вечір вона сміялася, розповідала Ярославові про свою поїздку до моря, про те, як вона мало не запізнилася на літак, як сіла не у свій автобус в аеропорту, та про інші події, що сталися з нею за ці два тижні.

Коли вечір добіг кінця, Ярослав і Юля підійшли до Поліни.

– Поля, ми з молоддю зараз підемо на набережну гуляти. Ти з нами? – Запитала Юля у сестри.

– Ні. Я таксі викликаю і додому. Мені завтра треба виспатися і деякі документи почитати – у нас у понеділок важливі клієнти приїжджають, – відповіла Поліна.

– Ну, тоді бувай! Ходімо, Ярику! – Дівчина схопила Ярослава під руку і потягла до виходу.

Наступного дня, ближче до вечора, Юля прийшла до сестри.

– Як учора погуляли? – Запитала Поліна.

– Нормально. Я додому прийшла о пів на четверту. Мене Ярослав провів. Подякував за чудовий вечір. Руку поцілував. Номер телефону попросив, – відповіла Юля. – Тільки я тебе дещо запитати хочу.

– Про що?

– Мені Макс сьогодні розповів, що Ярослав до тебе залицявся. Це правда?

– Ні. Ми зустрічалися лише у компаніях, і жодних розмов на особисті теми між нами не було, – відповіла Поліна.

– Тобто він тобі нічого про свої почуття не говорив, і ти з ним на побачення не ходила? – Уточнила Юля.

– Саме так.

– Чудово. Бо я, здається, в нього закохалася. Він такий класний!

– Юля, я рада за вас обох. А зараз мені треба трохи попрацювати, – сказала Поліна.

– Все зрозуміла! Зникаю!

– Так, я з ним на побачення не ходила, – повторила вона сама собі. – Тому що він мене не запрошував!

Поліна не обдурила Юлю. – Вона справді була рада за сестру. Але якийсь черв’ячок таки ворухнувся всередині.

Вона думала, що сподобалася Ярославу, його мовчазність і певну боязкість у спілкуванні з нею пов’язувала з його характером.

Поліна розраховувала, що в романтичній атмосфері, яка зазвичай буває на весіллях, у їхніх стосунках настане розуміння. Не вийшло. Значить, не судилося.

Вони також продовжували час від часу зустрічатися в компанії – відзначали свята, їздили на пікніки, справляли дні народження.

Поліна анітрохи не змінила свого ставлення до Ярослава – розмовляла з ним так само як з іншими. Так само усміхалася йому, як і раніше.

Якось, коли вони були на дачі одного з друзів, Юля разом з іншими дівчатами накривала на стіл, а Поліна сиділа в альтанці недалеко від мангала. Ярослав сів поруч із нею і, набравшись сміливості, спитав:

– Поліно, а чому ти Юльку обдурила, коли вона до тебе наступного дня після весілля Віктора прийшла?

– Обдурила? У чому?

– Ти сказала їй, що між нами нічого немає, адже це була неправда. Нічого конкретного ще не було, але вже щось зав’язувалося. Я тоді ще не вибрав між вами. І якби не ті твої слова, все могло б бути інакше.

– Ні, Ярославе. Нічого інакше не було б. Коли вибирають між мною та кимось ще, я зазвичай беру самоусунення. Тому зараз все, як і має бути. Ти з Юлькою, і вона щаслива.

Минув рік:

– Ярик, це правда, що ви з Юлею розлучилися? – Запитав Максим.

– Правда.

– А причина? Ми всі взагалі чекали, що ви оголосите про весілля.

– Та я й сам, чесно кажучи, не знаю. Спочатку все закрутилося, а потім зійшло нанівець. Юлька – гарна, вона відкрита, емоційна.

– Якби ми одружилися, я б, напевно, зміг би з нею жити. Але мені в ній чогось не вистачало. От знаєш, таке почуття буває, коли підпливаєш до берега, опускаєш ноги, думаєш, що зараз на дно встанеш, а дна немає. Нема чогось, що має бути, – спробував пояснити Ярослав.

– А я тобі скажу, чого тобі не вистачало. Поліни. Ти тоді не ту сестру вибрав, – сказав Максим.

– Можливо. Я давно не бачив Поліну. Ти не знаєш де вона?

– Запитав Ярослав.

– Поки що тут. Працює. Заміж збирається.

– За кого?

– А пам’ятаєш Ігоря Сабурова? Він отримав призначення. Їде працювати кудись за кордон в посольство. І Поліна з ним.

– Так. Все як і має бути, – сказав Ярослав. Як кажуть, коли за двома зайцями чкурнеш, жодного не спіймаєш. І це факт…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.