Їхня дерев’яна хата стояла в долині. Під бляхою, хоча в ті часи житло покривали соломою. Будка на криниці була оздоблена металевим мереживом. Хліви звичайні, як у всіх людей.

Подвір’я вкрите споришем. Лише доріжки коло хати обрамлені травичкою, на якій полюбляла пастися домашня птиця. В квітнику під вікнами квітували айстри, чорнобривці, матіола, настурції. Подекуди майоріла цинія, тобто майори.

Просто за хатою розкинулося неозоре поле — десять гектарів. Через те поле й хату під бляхою працьовитого, дбайливого господаря визнали куркулем. І хоча купив поле за гроші, зароблені важкою працею, взялася радянська влада розкуркулювати його.

Сім’ю із п’яти осіб (чоловік, дружина, син і двоє дочок) вислали до Сибіру. Їхали люди в товарних вагонах зі щемом у душі. А приїхали в холод і в голод.

Туга за рідним краєм доводила до знемоги. На материних очах не висихали сльози.

Почалася епідемія тифу. Спочатку помер син — надія батьків. Згодом і вони — одне за одним. Дівчата зосталися круглими сиротами.

Щоби вижити, змушені були важко працювати. Часто благали в Господа на колінах зберегти їм життя. І Бог почув ці щирі молитви — страшна хвороба обминула дівчат.

…Вихором пролетіли літа. Непосильна праця в юності, жахливі побутові умови вбили в серцях сестер бажання жити, віру в справедливість.

Так і не зустріли вони своїх половинок — дівочі мрії знівечила й розтоптала гірка доля. Краса зів’яла. Розпач, зневіра, ненависть до світу, що став причиною їхніх страждань, убили світлі жіночі сподівання.

Душевний біль не давав спокою, та вогник надії на повернення в рідні краї все ще жеврів.