Наша сім’я складалася з мами, мене та брата. Коли батьки прожили 15 років, батько образив матір, і вони розлучилися.

Їхній шлюб вирішила одна образа, а ще ця ситуація сформувала моє ставлення до себе. Я знала, що жінка не повинна терпіти таке ставлення від чоловіка, образи та приниження. А чоловік, який образив жінку, дуже м’яко кажучи, не чоловік.

У моєму житті є чоловіки, яких для мене не стало. Мій зведений брат по батькові колись при мені послав свою матір, я думала, що на місці його приб’ю.

І справа не в тому, що мати в нього просто чудова жінка, а в тому, що мама це святе. З братом не спілкуюсь три роки, не можу себе пересилити.

До батька ставлюся гидко, він слабка, квола істота. На шматок хліба подам, а ось старість доживатиме сам, тут я йому не помічниця.

А з недавніх пір не можу подолати в собі злість на друга, який образив свою дружину за нашої спільної подруги. Зробив це без приводу.

До цього я знала людину 11 років. Він багато в чому мені допомагав, а тепер він асоціюється з чоловіком, який поводиться не гідно.

Образив жінку чи дитину – все не чоловік. Повага до таких осіб у мене падає нижче за плінтус.

А може, так і треба? Як ви думаєте?

КІНЕЦЬ.