Проїжджали крихітне село. Уздовж паркана йшла старенька старенька бабуся в білій хустці, в зеленому пальті. Іде, однією рукою тримається за паркан. Іншою – спирається на ціпок. Ледве переставляє ноги, важко йти навіть із двома опорами.

А ще в руці затиснутий прозорий пакетик; в пакеті пряники та печиво. І крокує старенька старенька, дивиться під ноги підсліпувато, охає.

Ми зупинились. Я підійшла, спитала: може, підвезти треба? Давайте вам допоможу сісти в машину.

Бабуся посміхнулася всіма глибокими зморшками. І несподівано дзвінким голосом відповіла: “Та я до Галі, до подружки йду. Дійду вже сама, це її будинок. Доберуся по паркану з паличкою. Галя неходяча. День народження у неї, ось, гостинець несу!” І на мішечок із пряниками показує, киває.

Галя неходяча, а я бігаю поки що. Мені злягати не можна, хто ж до Галі ходитиме? Я ходжу, я ще сильна. Дойду по паркану. День народження у Галі, треба гостинець віднести!” ледве пересуваючи ноги. Але йшла. І дійшла до палісадника, хвіртку відчинила. Пішла до хати, тримаючись за стіночку…

До Галі пішла. Понесла свої гостинці.

Поки жива людина, вона несе комусь гостинець. Поки може ходити, йде до іншої людини. Дні народження відзначає та вітає інших. Навіть якщо доводиться спиратися на ціпок і на паркан, все одно йде людина. Поки ще може. До своїх.

І дійде. А потім – долетить. Так влаштоване життя. І дерева швидко жовтіють, хоча ще зовсім тепло…

КІНЕЦЬ.