Їх розлучили в дитинстві. Часи такі. Чи не справлялися. Або не хотіли…

Ось і поїхали з пологового будинку замість двох дітей з одним. Навіть вибирати до ладу не довелося – близнюки ж. Однакові. Взяли того, що під руку попався. Віталіком назвали.

Підписали відмовну на другого й діло зроблено. А від слів медсестри старенької, що все про зв’язок близнюків твердила – відмахнулися. Мало який там зв’язок. Життя з одним простіше буде, все ж не два роти під боком.

Так і зажили. З одним. Просто. А про другого й зовсім згодом забули. Нема його і все. Значить, і не було ніколи.

А те, що син один місця не находить – це вік такий…

Спочатку ось у дитсадку вік. Примхливий, нестерпно. Шукає все щось, настрій поганий. Всі дітлахи купками – пісочниці, гойдалки, ігри, а Віталька, як шмат відрізаний, на столі забутий. Один…

У школі ось теж вік. Двійки, бійки. У директора в кабінеті, як у себе вдома. Прямо до знайомого стільця проходить. Сідає, зухвало. А погляд хворий. Сам не знає, чого треба, чого не вистачає.

Просто злить його все, дратує. Ніби душа на двоє розірвана, а ниток таких, щоб пошити – не придумали. Боляче. Вити схочеться.

А все ж таки в інститут вступив – диво, не інакше. Спав, правда, майже всі лекції, прогулював. З компанією поганою зв’язався. Погані звички з’явилися … По кривій доріжці пішов.

Так і казали сусіди: «Будинок – повна чаша, сім’я… Чого, дурню такому, не вистачає?»

А Віталіку не вистачало. До двадцяти років до агонії, до виття не вистачало. Стіну нігтями дряпав, з глузду з’їхав. А потім наче вщух.

Цуценя під час дощу з вулиці притягнув. Сказав із ним жити буде. Лаялися батьки звичайно. Сморід та бруд удома, кому приємно?

А він муром встав. А через місяць і зовсім на орендовану квартиру з’їхав разом зі своїм собакою. Підробіток знайшов. Інститут змінив – на кінологічне перевівся.

“За розум взявся!” – Видихнули.

А він майже згорів. Тільки за собаку свою і тримався. Гуляти, годувати треба.

От і вчився Віталька. Працював вечорами, щоб кут у собаки був. Миска, щоб до верху наповнена. А сам – як прийдеться. Іноді взагалі поїсти забував.

Та тільки Ворон – так цуценя чорного, розміром із вовкодава назвав, не забував, прикусить зап’ястя. Рикне. І тягне, як віл, у бік мисок своїх. Їж!

Їв, звісно… Не з мисок, зрозуміло. Тарілку на стіл ставив. Пельмені, котлети. Голубці ось іноді. Аж надто смачні були. У сусідньому кіоску на вагу продавалися.

Сідав потім на підлогу, до стіни спиною притулявся, а голову до собачої морди, вулицею і дощем пахнучої, притискав. І вили разом. Як сусіди терпіли тільки?

Так і дотяг до диплома. А там професор старенький допоміг, чорт його знає, чого в студенті непутящому побачив. У кінологічний центр визначив. Не мільйони зарплатня, зрозуміло. А все ж більше підробіток нічних. І Ворона ось із собою брати можна.

Віталька натаскав за ці роки пса. Навчив. Всю практику, вважай, на ньому і відпрацював. З півслова господаря розуміла дворняга здоровенна. А іноді й зовсім… Погляду вистачало.

Ці погляди між ними двома особливими були. Наче канатами один до одного притягують. На плаву утримують. І не зрозуміти, чиї очі кого більше в полоні тримають.

Чи сірі – людські, від дірки в душі, потьмянілі. Або собачі. Карі, теплі. Живі. Прихильністю та розумінням наповнені…

Ворон першим і зрозумів… Хоча ні. Унюхав спочатку. Поки господар його бідний вівчарок та лабрадорів молодих для різних важливих відомств натаскував, він територією центру гуляв. Чорного собаку тут кожен знав. До того дивовижного розуму і послуху собака був.

А тому й не звернули уваги, коли Ворон в автобус застрибнув. У тому автобусі пошуковики – рятувальники напарників своїх хвостатих, із заняття чергових відвозили.

А раз і Ворону в автобус цей треба, то господар дозволив. Значить, Віталька його десь поруч. А коли гавкіт та скиглення в автобусі піднялося, та мат знатний, такий, що у місцевої двірнички вуха маковим кольором запалилися – схопилися.

Та тільки Ворон уже що хотів – встиг. Знайшов, кого шукав. Кого, сам собі не повіривши, унюхав. І дивився знизу вгору в сірі очі незнайомого чоловіка, чийого собаку до підлоги автобуса притискав. Порикував.

А потім прикусив замість шкіри рудого собаки зап’ястя засмагле людське.

Так і вийшли втрьох з автобуса. Дворняга чорна попереду, людина, на напівзігнутих з рукою в собачій пащі, як у капкані затиснута, та вівчарка на повідку, хвіст між задніх лап сховала.

Віталька, коли цю процесію побачив, поперхнувся. Тільки й зміг, що сказати «Фу!». Та тільки Воронові більше й не треба було. Він свою справу зробив.

Привів до господаря душу втрачену, зовсім як Віталька пахнучу.

Він все одно не оступився б. Вловив же слід. Відчув… Дурниці це все, що собаки нічого не розуміють.

Ось і ганяв тепер Ворон пилюку хвостом, на людей завмерлих поглядаючи. Чи здогадаються? Зрозуміють?

Різні ж на вигляд… Віталька його, він – з бородою. А цей, лисиною гладкою, як лампочкою сяє.

А очі в обох, наче відображення. Сірі, сумні. Родимки на правих скронях, і посмішки криві. Насторожені. І теж… Самотні…

І плачуть мужики обидва схожі. Скупо, чого соромляться, незрозуміло? І не наговоряться все ніяк.

Їм, ох, як треба. Такі дірки величезні в душах. Хто знає, скільки часу заростатимуть?

А слухати все ж таки цікаво. Ворон навіть вуха у бік тихої розмови нагострив…

Треба ж, долі які – ніби одна на двох поділена. З дитинства обидва місця собі не знаходили. Як дві половинки механізму одного, один від одного відірвані. Маялися. Тільки собаками своїми й рятувалися.

Вітька, близнюк хазяйський, теж собаку свого, виявляється, з вулиці цуценям підібрав. Теж на рудий загривок весь біль та смуток виплескував. Він і в пошуковики тому й пішов, що все життя в пошуку сам не знаючи чого був…

А зараз знайшов. Зустрів. Ніби греблю в людині прорвало – відверту.

– А вже коли твій дворняга чорний мого Грача до підлоги притиснув, – Вітальці, що його уважно слухає, розповідає… Ворон навіть морду лапою після цих слів прикрив.

Не засміятися б! Бач, Грач! Ну точно, близнюки. Навіть прізвиська, і ті схожі вибрали.

Мабуть, і справді, крізь роки та відстані один одного чули. Нерозлучники.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!