— Я вже десять разів пошкодувала, що залишила доньку зі свекрухою, поки мені вирізали гланди. — А що сталося? — Свекруха, як завжди, вирішила, що дитина хв ора і відвела її до ліkаря. А дитина просто зараз трохи неспокійна. У неї зубки ріжуться. — Але, погодься, у цьому випадку краще перестрахуватися.

— Ти не уявляєш, як вона мене мучить уже півроку. То дитина відстає у розвитку, тому що у її віці старший онук уже сідав, а моя дочка навіть не намагається. То в неї рахіт розвивається, то ще що. Після кожного її виступу, я хапаю дитину і мчу до ліkарів.

Хоча ми й так не пропускаємо планових відвідувань поліклініки. Так от щоразу, після спровокованих нею відвідувань, ліkарі мене заспокоюють і відправляють додому. Я вже й чоловіка просила переконати матір не доводити мене усілякими своїми «діагнозами». — А що він? – Каже, що я роблю з мухи слона.

«Нехай мама каже собі, а ти не ведися», — таке його рішення, але я так не можу. — А прямо зі свекрухою говорити не пробувала? — Звичайно пробувала. І по-хорошому, і заrрожувала, що не дам спілкуватися з дитиною. Вона на якийсь час затихає, а потім все починається спочатку. Боюся уявити, що буде, коли дитина почне розуміти, що говорить бабуся. Якщо у мене такий стрес, що буде з дитиною?

Ще й ці папірці… — Які папірці? — Ну я ж кажу, вона тишком-нишком відвела дитину до ліkаря. Вирішила, що якщо батькам начхати на здоров’я дитини, то вона, як бабуся, просто повинна бути напоготові. Не знаю до якого ліkаря вони потрапили, але той виписав дитині цілу купу ліkів і таких серйозних.

Свекруха щаслива така ходить, адже вона мала рацію, а ми виявилися нікчемними батьками. А я ось не знаю давати дитині ці ліки чи ще раз обстежитись. — Чого ж тут не знати? Навіть якби фактора свекрухи в цій справі не було, все одно, після серйозних діагнозів обов’язково потрібно перевіряти ще раз. І папірці ці обов’язково із собою прихопи.

КІНЕЦЬ.