– Єгоре, я не збираюся тобі прислужувати. Якщо ти думаєш, що знайшов собі нову хатню робітницю, кухарку, і жилетку для стогнань в одній особі, то ти помилився! – анітрохи не соромлячись присутніх у крамниці, прокричала дівчина.

– Можна тихіше, люди дивляться, – сердився її супутник. – Чому ти заводишся через кожну дрібницю? Ну не візьмемо ми цю рибу, якщо ти не хочеш її готувати, замовимо готову їжу.

– Дивна ти. Моя колишня дружина не вважала великим подвигом приготувати й подати мені вечерю на стіл! Єгор промовив це, і зніяковів.

Арина дивилася на нього осудливо, і в очах її відбивалися досада, розчарування, і навіть щось схоже на огиду.

– Вона не колишня. Вас ще не розлучили, – сухо промовила дівчина, і швидко вийшла з крамниці.

Єгор з тугою глянув на рибу, яку примітив у вітрині, та збирався купити. Можна було принести її додому, випатрати й приготувати в духовці зі спеціями, травами та корінням. Однак дівчина, з якою він тепер жив, не захотіла вовтузитися з нею.

Арина мала рацію в тому, що вона поки що не дружина йому, і надія на те, що все може змінитися на краще, тепліла всередині Єгора.

Можливо, розлучися він з Ніною й одружись з цією молодою норовливою дівчиною, йому вдасться приручити її, й зробити подобою колишньої дружини.

Але, по-перше, не факт, що йому вдасться перевиховати нинішню пасію, а по-друге, Єгор не був упевнений у тому, що хоче бачити поруч із собою ще одну «Ніну».

Дружину, від якої Єгор пішов трохи більше, як місяць тому до нової коханої, він взагалі не виховував.

Ніна з самого початку трапилася йому господарською. Жінці подобалося ведення домашніх справ, подобалося дбати спочатку про чоловіка, а потім і про їхніх спільних дітей. Ніна взяла під контроль здоров’я та добробут свекрухи.

У будинку завжди була чистота, а у холодильнику можна було знайти смачну їжу. А рибу, через яку розлютилася Арина в крамниці, Ніна дивовижно готувала в духовці, й подавала до столу.

Арина була повною протилежністю дружини Єгора, і цим привабила його.

З нею було весело та яскраво. Єгор балдів від чоловічого щастя, що завалилося на нього, і переповнювало його емоціями.

З Ніною, з якою він на той час прожив понад двадцять років, усі емоції давно зійшли нанівець.

– Єгоре, якщо ти коли-небудь відчуєш, що більше не хочеш бути зі мною, відразу ж скажи мені про це, – Ніна часто повторювала цю фразу, вдивляючись в обличчя чоловіка, а Єгор кивав, але до останнього не зізнавався дружині, що в нього з’явилася жінка на боці.

Ніна дізналася про все сама.

Історія виявилася до банального сумною: дружина застала свого благовірного в ресторані з коханкою, Єгор та Арина трималися за руки, та прилюдно цілувалися.

Скандалу не було, Ніна не била посуд, і не намагалася вліпити чоловікові ляпас. Вона виглядала втраченою та відстороненою, ніби внутрішньо вже втратила зв’язок із реальним світом.

– Тобі взагалі все одно! – Вийшло так, що злитися почав Єгор, а не його зраджена дружина. – Тобі начхати на те, що твого чоловіка не влаштовує те, що відбувається в його сімейному житті? Ти не бачиш у мені чоловіка, хіба що здобувача, який у дзьобі приносить тобі гроші!

Ніна зацьковано подивилася на Єгора, і нічого не відповіла. Допомогла йому зібрати речі, а Єгор, переповнений люттю та досадою, жбурляв у валізу усе поспіль.

– Діти наші вже виросли! – насамкінець сказав він. – Ділити нам, в принципі, нема чого. Цю квартиру я залишаю тобі, а в другій житиму сам. Поки звідти не з’їдуть мешканці, поживу в іншому місці.

Під «іншим місцем» малася на увазі квартира Арини, куди Єгор і попрямував того ж вечора. Він був сповнений рішучості, точно знав, що вчинив правильно, пішовши від жінки, яка навіть не спробувала його утримати.

Він вважав себе справжнім мужиком, бо залишив дружині квартиру, яку Ніна, до речі, отримала у спадок від бабусі, і в якій Єгор жив багато років на правах її чоловіка.

Арина, побачивши на порозі свого одруженого благовірного, радісно скрикнула, і кинулась Єгорові на шию. Дівчина була така жвава, така щира, що Єгора ледь не збив з ніг потік енергії, що б’є зі щасливої ​​Арини.

«Ось такою має бути реакція справжньої жінки, що кохає!» – задоволено подумав Єгор, і того вечора більше жодного разу не згадав про Ніну.

– Я й не думала, що так буває, – тараторила Арина, – я була впевнена в тому, що ти годуватимеш мене «сніданками», як це робить дев’яносто дев’ять відсотків одружених. А ти зовсім інший! Ти справжній!

Вдруге за вечір Єгор відчув себе справжнім чоловіком, і це відчуття не залишало його протягом кількох тижнів.

Він подав на розлучення, для цього вони з Ніною зустрілися у РАЦСі. Дружина виглядала такою ж черствою і відстороненою, і Єгор переконався, що зробив усе правильно.

Йому було сорок п’ять років, скільки ще жити залишалося? Двадцять років? Тридцять?

Чи хотів він жити поруч із жінкою, яка до нього охолола, та й до якої він сам уже давно нічого не відчував?

За кілька днів Єгорові зателефонувала дочка, та повідомила про те, що Ніна потрапила в лікарню.

– Що там у вас взагалі трапилося? – невдоволено бурмотіла в слухавку донька, намагаючись говорити тихо, щоб не розбудити піврічного сина. – Мама мовчить, ти зник кудись. Тепер вона у лікарні з тиском, а ти де, тату? Чому я шукаю тебе?

Єгор зам’явся. Зізнаватись старшій дочці в тому, що він пішов від її матері, чоловікові чомусь було соромно.

Арина була старша за дочку Єгора всього на п’ять років, ну як можна було сказати їй про те, що він пішов до жінки, яка ледве старша за неї саму?

– А мама нічого тобі не казала? – обережно спитав Єгор.

– Мама мовчить, – відповіла дочка, – може, ти мені розкажеш, що відбувається?

Єгор промовчав. До Ніни він не поїхав, боязко відправив до неї свою матір. Ірина Андріївна, хоч і була проти вчинку сина, тримала свою думку при собі.

Після візиту до Ніни передзвонила Єгору, і висловила йому все, що думала про нього:

– Ти довів жінку, що кохає тебе, до такого стану! Повівся, як останній боягуз. Треба було краще тебе в дитинстві виховувати ременем!

Єгор розгубився. Його мати, яка завжди була тихою і поступливою, раптово перетворилася на свою власну протилежність.

Єгор навіть заперечувати нічого не став Ірині Андріївні, тільки підтакував, і боровся з неприємним тягарем у грудях. Ніну виписали за кілька тижнів, і він видихнув.

На той час його спільне життя з Ариною перестало бути схожим на казку, якою здавалося з самого початку.

Дівчина все частіше пропадала з подругами, майже нічого не готувала вдома, а свої сорочки Єгор прав і прасував самотужки.

– Я тобі не дружина! – постійно повторювала Арина, а Єгор у такі моменти заглядав у календар, і рахував дні до отримання свідоцтва про розірвання шлюбу.

Тут уже про розлучення батьків дізналася і старша дочка, і молодший син.

Якщо Петрові було відносно байдуже на те, як і чим жили батьки, головне, щоб гроші давали. То дочка глибоко образилася на батька, навіть його номер заблокувала.

– Що з дочкою робити, розуму не додам, – поскаржився Єгор Арині, а та подивилася на нього так, ніби він зморозив дурість.

– Я маю тобі пораду дати? – хмикнула дівчина. – У мене дітей немає, а зі своєю родиною розумійся сам.

Єгорові стало сумно. Ні, про таке життя у найближчі двадцять п’ять-тридцять років він не мріяв.

Жити в бардаку, харчуватися фастфудом, і постійно чекати на свою молоду співмешканку з гулянок – ні, не це було межею його мрій.

Все частіше згадувалися тихі затишні вечори в будинку, коли Ніна, нагодувавши його, мила посуд у кухні, чи тихенько розмовляла телефоном, а Єгор сидів перед телевізором, чи читав книгу.

Оце було, виявляється, справжнім щастям! І саме так хотілося Єгорові жити далі.

«Все, награвся!» – рішуче подумав він, і в день розлучення вирішив, що відмовиться від своєї витівки.

Ніна кохає його, вона простить, от які почуття у неї до нього були, що вона навіть у лікарню загриміла!

Повернеться до дружини, відновить стосунки з дочкою та матір’ю, а потім усі удадуть, що нічого не було, а Арина просто була прикрою помилкою.

Тільки ось у РАЦСі Єгор зустрів «іншу» Ніну.

Яскрава, впевнена у собі, вона байдуже подивилася на майже колишнього чоловіка, ледь помітно кивнувши йому головою на знак вітання.

– Заберемо документи й розбіжимося, – сухо сказала вона, поглядаючи на годинник, – у мене мало часу.

– Як ти живеш, Ніно? – насилу прийшовши до тями, спитав Єгор.

Він дивився на свою дружину і поки що не міг зрозуміти, що змінилося в ній. Жінка окинула його холодним поглядом.

– Живу, Єгоре. Це є ключовим словом.

Він промовчав, вирішивши, що говорити про своє тріумфальне повернення цього дня не буде. Ніна не була схожа на дружину, готову скасувати розлучення, і знову впустити його у своє життя.

Як вона могла так сильно змінитись за якийсь місяць?

У тісному кабінеті їм видали свідоцтва про розірвання шлюбу, і вивели в коридор, де сиділи інші пари, які готувалися отримати свої «сертифікати свободи».

Єгор не відводив погляду від Ніни, йому так хотілося запитати про те, куди вона їде, з ким зустрічатиметься, чому вона взагалі так поспішає?

Тільки ось по якому праву він зараз ставитиме ці питання? Тепер він був для неї ніким. Колишнім чоловіком, відрізаною скибкою. І від цієї думки стало так тужливо, хоч вовком вий.

– Удачі тобі, Єгоре, – ледь з помітною усмішкою на губах промовила Ніна, ховаючи документи в сумочку, – будь щасливий. Адже ти так цього хотів!

Він кивнув, внутрішньо стискаючись від огиди до себе самого. Ні, не буде він щасливий, тепер Єгор усвідомив це з усією серйозністю. Вдома на нього знову ніхто не чекав.

З тугою оглянувши бардак у вітальні, Єгор почав прибиратися. Протягом двадцяти років сімейного життя, він ніколи цього не робив, але тепер доведеться звикати.

Звикати до того життя, про яке він мріяв. Того, яке бачилося йому каторгою, але було ним цілком заслуженим…

КІНЕЦЬ.