Є такий вислів “Чого очі не бачать, того і серцю не жаль”. Я його часто згадую після розмов із мамою. У мене таке відчуття, що вона вже забула про те, що має не лише сина, а й дочку. Поводиться вона принаймні саме так.

Я поїхала з дому в доросле життя після школи. У нашому селищі жодних перспектив я для себе не бачила, тому зібрала речі та поїхала підкорювати великий світ. Вивчилась, зустріла свого чоловіка, ростимо дитину. Якби не допомога свекрухи, то жилося б нам зовсім несолодко.

Квартирою нас забезпечити ні ті, ні інші батьки не могли, тож ми взяли кредит. Допомогли з початковим внеском батьки чоловіка – щось віддали грошима, до того ж ми жили в них два роки на повному пансіоні, поки змогли заїхати у квартиру.

Жили ми в них, як у Христа за пазухою, зі свекрухою відмінні стосунки, я багато чого в неї навчилася. Жили мирно і затишно, але йшли на свою квартиру без жалості, таки хотілося жити своїм життям, якими б чудовими не були батьки чоловіка.

Моя ж мама участі у нашому житті майже не брала. Дзвонила рідко, та й то більше скаржилася і розповідала про успіхи та промахи брата. За всю розмову могла жодного разу не поцікавитись, як там у мене справи. Натомість я знала, що їй сказала вчителька хімії, яка так не любить брата, які джинси вони йому купили і як він виріс із зимової куртки.

Я до цього звикла ще з часів університету. Мама могла не поцікавитися, як я здала сесію, зате обов’язково хвалилася, що брат отримав п’ятірку з фізкультури. Спочатку було прикро, а потім стало буденністю, і я звикла.

Коли ми взяли нарешті кредит, я зателефонувала мамі поділитися радістю, а вона мене майже не слухала, у неї інша радість – брат вирішив одружитися.

– Уявляєш, дівчинка така гарна, донька тітки Іри, ти її не пам’ятаєш, напевно, – щебетала мама. – Ось за місяць весілля гратимемо. Ой, стільки всього треба, голова кипить!

А потім полилася розповідь про те, яке вони хочуть зняти кафе, як поїдуть усі разом обирати нареченій сукню, скільки буде гостей. Я згадала, як перед моїм весіллям мама мені казала, що це марна трата грошей, краще на щось путнє витратити, хоча ми й не збиралися влаштовувати бенкет. Вона тоді, до речі, не приїжджала, каже, що хворіла, але мені чомусь здається, що вона бреше.

Брату виповнилося дев’ятнадцять років, нареченій вісімнадцять, сумніваюся, що вони самі заробили собі на всі вбрання, кафе та інші весільні атрибути. Тітку Іру я теж пам’ятаю, їхня родина далеко не мільйонери. Значить, весілля роблять у складчину.

Мене з чоловіком на весілля запросили словами “та й ви приїжджайте”. Ми не поїхали, не змогли вирватися з роботи та й особливого бажання не було. З братом я особливо не спілкувалася, а на маму була ображена, хоч спілкуватися ми не перестали.

Але далі – більше. За пів року мама сама зателефонувала вперше за довгий час. Зателефонувала, щоб порадувати новиною – братові з дружиною купили квартиру поряд із мамою.

– Та ти що, який кредит! Я бабусину квартиру продала, свати теж додали, от і купили їм квартирку.
Я тільки гірко посміхнулася. Квартирку бабусі мама берегла собі на старість, щоб здавати та отримувати додаткові гроші на пенсії. Коли я без квартири в чужому місті була, мама квартиру продавати не кинулася, та й з продажу мені жодної копійки не дала, навіть із ввічливості не запропонувала.

Але остаточно стало зрозуміло, що я мамі не потрібна, коли настав час мені планувати дитину. Ми з цим затягнули, тому я була в положенні на рік пізніше ніж дружина брата. Мені було страшно, я взагалі не уявляла, як поводитися з немовлям, тому просила маму приїхати та допомогти мені хоча б спочатку. Дорогу ми сплатили б.

Так, ми з мамою були не надто близькі останніми роками, але це якийсь внутрішній глибокий інстинкт – коли страшно, поряд хочеться бачити саме маму. Щось таке дитяче, але для мене це було дуже важливим.

А вона не приїхала. Сказала в останній момент, що не зможе – онучка застудилася, вона допомагає з нею сидіти. Тобто там сидить мати дитини, і вона. Це з огляду на те, що у невістки там своя мама поряд живе, не одна вона.
Народжувала я сама, свекруху просто не пустили. Але потім вона оточила мене такою турботою та увагою, що мені плакати від подяки хотілося. А мама навіть не зателефонувала, коли я написала їй, що народила дочку. Написала смс “вітаю” і потім не дзвонила два тижні.

Коли зателефонувала, то навіть не спитала, як я, як дитина, як назвали. Зате похвалилася, що братова дочка вже впевнено ходить. Я навіть не дослухала. Поклала слухавку і вже місяць мамі сама не дзвоню. Вона також не поспішає спілкуватися.

Може так навіть краще буде, хоч не буду постійно рвати собі душу. У мами, судячи з її поведінки, одна дитина та одна онука. Нехай воно так і залишається.

Зустріла хлопця, який став згодом моїм чоловіком, він був із забезпеченої сім’ї на той момент. Наполіг на моєму звільненні з роботи, мотивуючи тим, що я маю займатися сім’єю та дітьми

Мам, коли ти навчишся вже слухати моїх порад? – все бісилася Руслана. Мамо, мені вже 26, я можу сама тобі розказати як треба правильно ті пироги пекти, і як одяг

Історія виховання без похвали. Мене ніколи не хвалили в дитинстві. Точніше хвалили, але дуже рідко, а іноді глузливо. Моїй мамі завжди було важко висловлювати свої почуття, і я ніколи не чула,