Ярослава поїхала на заробітки в Італію, коли їй було сорок п’ять.

Діти підростали – Ігор навчався в технікумі, Марійка тільки-но закінчила школу. У селі жити було важко: зарплат не платили, господарка ледве годувала, а чоловіка рано не стало – лишив Ярославу з двома дітьми і хатою, що сипалась на очах.

– Мамо, поїдь. Люди їздять, гроші заробляють, квартири дітям купують. А ти що – все життя на грядці? – казала Марійка.

– Я не знаю, я ж ніколи ніде не була, хто мене там візьме?

– Та візьмуть. Було б здоров’я. Там наших повно. Знайдеш когось. Заробиш.

І вона поїхала.

Італія зустріла Ярославу тісною кімнаткою під Римом і літньою сеньйорою Анною, яку треба було годувати, піднімати з ліжка, мити, слухати і терпіти. Але Ярослава мовчала. Робила. Вночі молилась і думала про дітей.

– Мамо, перешли гроші на оренду квартири, – писав Ігор.

– Мамо, мені на косметику і новий телефон, – просила Марійка.

Вона надсилала. Затягувала пасок, не купувала собі навіть нових черевиків.

«Головне – дітям», – повторювала собі.

За п’ять років вона допомогла Ігореві добудувати хату: з терасою, плиткою і навіть металопластиковими вікнами. Він одружився.
Потім купила двокімнатну квартиру Марійці у райцентрі – на перший внесок, а далі платила щомісяця.

І далі – працювала.

Минуло п’ятнадцять років. Ярослава постаріла. Руки стали важкі, спина боліла, а серце частіше стискалось у грудях.

Сеньйори Анни не стало, і Ярослава вперше за весь час подумала: «Досить. Мені треба додому. Я вже втомилась. Я хочу побути бабусею, посадити помідори, вийти вранці на ганок і просто вдихнути повітря своєї землі…»

І вона повернулася. У селі її хата, слава Богу, стояла. Старенька, похилена, з потрісканими стінами.

Ярослава привезла трохи грошей, хотіла хоча б покрити дах. Та думала: перший час поживу в Ігоря – там просторо, новий великий будинок. І онуки поряд. Поможу, щось зварю, побуду з дітьми.

Але не встигла вона й сумку з автобуса зняти, як почула:

– Мамо, ти, звичайно, приїхала, але нам трохи незручно. В нас невістчина мама захворіла, приїде з району. Та й дітей у школу – все по графіку, ми самі собі не належим. У тебе ж хата є – поживеш поки там…

– Але ж я думала, я у вас трохи, поки облаштуюсь…

– Та ми самі зараз не знаємо, де тісніше. Ти ж сильна, впораєшся.

Ярослава мовчки пішла в свою хату. Там пахло затхлістю, мишами і забуттям. Стіл накрився пилом. Вона розклала речі, поклала подушку, сіла і довго дивилася у вікно.

– Добре, – прошепотіла. – Добре, що хоч дім не забули.

Наступного дня поїхала до Марійки – в місто. Там теж були новини.

– Мамо, ти як? Що плануєш?

– Та от думаю трохи у вас пожити, якщо можна. А там – побачу.

– Та розумієш… Ми з чоловіком живемо удвох, тісно. Та й він не дуже хоче, щоб хтось із родичів жив з нами. У тебе ж село, повітря. Всі ж кажуть – на пенсії краще там.

Ярослава кивнула. Слів забракло. Лише гіркий клубок.

У своїй старій хаті вона жила, як могла. З пенсії, з того, що встигла привезти. Трохи перекрила дах, заклеїла вікна. Сусіди допомогли занести дрова.

Але найбільше боліло не тіло. А душа. Бо ті, заради кого вона жила, кому віддала свої руки, очі, роки — не захотіли навіть прихистити її на тиждень.

Ігор дзвонив зрідка.

– Мамо, як ти? Все добре?

– Добре, синку.

– Може, чогось треба?

– Нічого не треба, я вже маю все.

Марійка – ще рідше. Тільки скине фото внуків, скаже «мамо, привіт», і зникає в буднях.

Вони не приходили. Не питали. Не допомагали. Бо в них – свої справи. Їм здавалось, що вона сильна. Що вона вже «все має».

А одного вечора Ярослава сиділа на лавці перед хатою, загорнувшись у хустку. Вечоріло. Десь гавкали собаки.

Сльози нахлинули такою лавиною, що зупинити їх вже було неможливо.

– А я ж їх любила… Не для віддяки. А просто. Але ж як боляче, Боже… Я все дала. А коли стала непотрібна – мовчки виставили. Як ту валізу, що вже відслужила…

Але вона витерла сльози. Вона прийняла все як є. І хоч біль не минув, Ярослава почала жити для себе. Вона посадила квіти, завела курей, запрошувала сусідських дітлахів на піцу, яку навчилася робити в Італії.

Вона знову навчилась радіти простому: сонцю, дощу, тиші, молитві.

Бо навіть коли твої діти не вміли бути вдячними – ти все одно залишаєшся матір’ю, а з часом – жінкою, яка вистояла.

Джерело