— Мені не потрібен син, який не здатний за рахунок своєї дружини та її мами вирішити мої проблеми, — кричала Ірина Остапівна, відчиняючи двері та впускаючи Ярослава до квартири. – Запам’ятай! Або я, або твоя дружина. А з цієї квартири я з’їду, тільки якщо точно знатиму, що в мене більше немає сина. Я тебе попередила.

— Що сталося, мамо? – спитав Ярослав. – Я тебе засмутив? Телефоном у тебе був дуже схвильований голос. Ти ж бачиш, я приїхав одразу, як ти зателефонувала. Ти на мене за щось сердишся? Щось трапилося?

— Сталося, синку, — відповіла Ірина Остапівна. — Таке, що… Чекай. Дай, сяду.

— Ти мене лякаєш, мамо. Що сталося?

– Дай мені води.

Ярослав збігав на кухню і повернувся до передпокою зі склянкою води.

— Пий, матусю.

Тремтячою рукою Ірина Остапівна взяла склянку. Спробувала зробити ковток.

– Ні, – сказала вона, – не можу. Вода у горло не йде. І так все життя. Ні, я не винесу.

— Та що сталося, мамо? — не витримав і трохи підвищив голос Ярослав. — Яке життя, що залишилося?

— Не кричи на матір! — закричала Ірина Остапівна, і відразу перейшла на злісний шепіт. — Не кричи на маму!

— Пробач, мамо, — шепотом промовив Ярослав. – Пробач. Це все нерви. Адже я переживаю за тебе. Що ж таки сталося, мамо? Ти скажеш нарешті?

Ірина Остапівна заплющила очі і похитала головою.

– Що? – прошепотів Ярослав.

— Мама твоєї дружини одружилася, — відповіла Ірина Остфапівна.

Звістка про заміжжя мами Яни настільки вразило Ярослава, що він відчув запаморочення. Щоб не впасти, він зробив крок назад і притулився до стіни.

— Та гаразд, — тихо промовив Ярослав. — Цього не може бути, мамо. Ти нічого не плутаєш?

Ірина Остапівна посміхнулася і заплющила очі, всім своїм виглядом показуючи, що все саме так.

— Але ж вона нещодавно тільки чоловіка втратила, — трагічним голосом продовжив Ярослав. – І десяти років не минуло! І знову за старе? У сенсі, заміж?

— Це ще не найстрашніше, синку.

– Ні! — впевнено промовив Ярослав, котрий більше нічого не хотів чути.

– Так! — твердо промовила Ірина Остапівна.

— Але… Що може бути страшніше, мамо?

— Вона після весілля планує продати квартиру, машину, дачу та виїхати.

– Інформація точна?

— Точніше не буває. Добре, що у нас із нею спільні знайомі. Вони й сказали мені. Сама вона ні слова. Тихоня!

— А куди вона планує поїхати, мамо? — злякано спитав Ярослав.

Питання сина всерйоз розсердило Ірину Остапівну і вона знову перейшла на крик.

– Яка різниця?! Тобі справді так важливо знати, куди вона поїде? Після того, як розпродасть все своє майно?! Та хоч на Місяць! Це вже не має жодного значення? Бо мені не буде де жити! Чи ти забув, що я живу у її квартирі?!

— Ти маєш рацію, мамо, — погодився Ярослав. – Права. Без різниці, куди поїде, якщо тобі нема де жити. Але ж треба щось робити, мамо?!

— Треба не дозволити їй вийти заміж! — серйозно промовила Ірина Остапівна. — Треба не допустити цього шлюбу.

– Не дозволити, – розгублено повторив за мамою Ярослав. – Не допустити.

— Це треба до такого додуматися! — продовжувала накручувати себе та сина Ірина Остапівна. – Заміж вона, бачите, зібралася.

— У неї ж двоє онуків уже, мамо, — задумливо промовив Ярослав. — Їй скоро п’ятдесят! Адже вона твоя ровесниця!

— Мабуть, онуків їй мало, — зловтішно сказала Ірина Остапівна. — А дай їй ще чимось розважитися. Заміж, наприклад, вийти! Сьогодні вийде заміж, а завтра? Рідну дочку залишить без спадщини? Ні, синку, цього в жодному разі не можна допустити. Ти чуєш мене? Ні в якому разі!

— Але як не допустити, мамо? Як?

— Поговори з дружиною, синку. Зрештою, це її мати. І це їй загрожує залишитись без спадщини. От нехай вона її й умовляє не виходити заміж. Я не знаю, що саме вона скаже своїй матері, але цього весілля не повинно бути. Зрозумів?! Або я тобі не мати.

— Я все зрозумів, мамо, — злякано відповів Ярослав. — Я поговорю із Яною. Я намагатимусь її переконати. Я вирішу усі твої проблеми. Обіцяю, що намагатимуся.

– Не треба старатися, Славік. Не треба обіцяти. Потрібно просто взяти і зробити.

– Я зроблю, мамо! — рішуче відповів Ярослав, подивився на годинник і вийшов із квартири.

А в цей час Яна, дружина Ярослава, на кухні готувала деруни для коханого чоловіка, періодично поглядаючи на годинник . Тривожно було на душі в неї.

«Незабаром чоловік повернеться з роботи, а в мене ще нічого не готове, — думала вона, — і за це він знову сердитиметься на мене. Останнім часом він став якимсь особливо неспокійним. По кожній дрібниці тривожиться. Надумує всяке таке, що навіть мені не по собі стає. А свій поганий настрій зриває на мене. Ой… Боюся, не вистачить терпіння. Зірвусь. Адже й у мене нерви не залізні.

Почувши звук дверей, Яна насторожилася. Знову подивилася на годинник.

«Невже Ярослав уже повернувся? – подумала вона, витираючи руки рушником. – Але чому так рано? Адже ще п’ятої немає. Біжу зустрічати, а то він розсердиться, а я не витримаю і зірвусь».

Яна кинула ножик і не до кінця очищену картоплю в раковину і побігла до передпокою.

— Привіт, коханий, — ніжним голосом промовила Яна, вискочивши до передпокою. — А я ось дерун твої улюблені роблю. А ти сьогодні раніше? А я…

Яна хотіла пояснити, що ще не все готове, що вона тільки-но почала картоплю чистити, а тут він. Але мовчання та кам’яне обличчя чоловіка змусили її замовкнути. Не по собі стало Яні від погляду, яким дивився на неї чоловік.

– Щось трапилося? — спитала вона.

«Може, з мамою щось трапилося, — подумала Яна. — Ярослав учора казав, що Ірина Остапівна просила його заїхати. Мовляв, розмова в неї якась серйозна є до сина».

Ярослав продовжував мовчки дивитись на дружину.

– Та на тобі обличчя немає, – сказала Яна. — З мамою щось?

– З мамою щось! – сталевим голосом відповів Ярослав. — Тільки не з моєю.

— А з чиєю?

– З твоєю.

– А що з моєю мамою?

— Тільки не прикидайся! – закричав Ярослав. – Думаєш, я повірю, що ти нічого не знала? Мабуть, спеціально приховувала! Сподівалася, що я нічого не дізнаюсь? Так?

«На що я сподівалася? – подумала Яна. – Що приховувала?

– Нічого не розумію, – відповіла Яна. – Чого я не знала?

— Що твоя мама виходить заміж!

– Заміж? Вперше чую. За кого?

«А справді? – подумав Ярославв. — За кого вона виходить заміж? Треба було спитати у мами. Не зрозумів».

– Яка різниця, за кого, – відповів Ярослав. — Головне, що виходить. Ось у чому справа.

«Заміж виходить? – подумала Яна. – І що? Навіть якщо й так? Чого він хвилюється? Не його мама. А моя! А навіть якщо його? Що з того? Головне, що всі живі та здорові. Чого переживати?»

— Давай, ходімо на кухню, Славік, — запропонувала Яна. — Я закінчу з дерунами, а ти мені докладно розповіси: хто виходить заміж, за кого і так далі. Домовились? Ходімо на кухню.

Яна пішла на кухню. Ярослав рушив слідом за нею.

«Схоже, справді не в курсі, — думав він. – Тим краще. А що? У неї ще деруни не готові? Неподобство».

— Чоловік приходить із роботи,— закричав Ярослав, прийшовши на кухню, сівши за стіл. – Втомився! А в тебе нічого не готове? Чому? Чим ти тут займалася?

«Знову кричить, — подумала Яна. — Напевно, справді щось серйозне, а я не зрозуміла».

— Я сама тільки з роботи повернулася, — почала виправдовуватися Яна, — затрималась у крамниці. Сметану купувала для дерунів. Так у нас все необхідне, щоб їх приготувати, є, а сметани немає. А ти взагалі мав лише за півгодини прийти. На якийсь час подивися. Я до твого приходу все встигла б.

Ярослав подивився на годинник. Зрозумів, що прийшов раніше.

– Ось на все у тебе завжди відмовка знайдеться. Сметану вона купувала. А чому в нашому будинку немає сметани, питається?

— Нудний ти, Славік, — не витримала Яна. — Навіщо нам у хаті постійно сметану тримати? Щоб скисла? А про деруни ти тільки вчора ввечері сказав.

— Я нудний? Можна подумати, це моя мама заміж виходить? Чи це я не встиг вечерю приготувати?

– Я була впевнена, що все встигну до твого приходу, – сказала Яна, продовжуючи чистити картоплю. – Не переймайся. Я швидко. А поки я робитиму, ти розкажеш, що трапилося з моєю мамою. Давай по порядку. Заміж, кажеш, виходить? За кого?

– Я не знаю, – відповів Ярослав.

Янна перестала чистити картоплю і почала різати цибулю.

— Ну, то зателефонуй і поцікався.

– У кого?

— А хто тобі сказав, що моя мама виходить заміж?

– Мати моя.

— Ну, от і дізнайся у своєї мами.

Ярослав подзвонив мамі. Яна перестала чистити цибулю, взяла тертку, тазик і почала натирати картоплю в тазик.

Ярослав тим часом розмовляв телефоном із мамою.

— Слухай, мамо, а за кого мама Яни виходить заміж? Яна не в курсі. Сказала в тебе спитати. Коротше, мамо, за кого? Та гаразд. Що, серйозно?

Ярослав вимкнув телефон і подивився на дружину.

– Дожили, – сказав він. – Твоя мама вже на вулиці почала знайомитись. Вітаю.

— За кого вона виходить?

— За якогось пенсіонера, — відповів Ярослав, з цікавістю дивлячись на дружину. – А ти чого? Плачеш, чи що?

— Я не плачу, — шморгаючи носом, відповіла Яна, — я картоплю натерла, а тепер цибулю ріжу. Розказуй далі.

— Що розповідати? – не зрозумів Ярослав.

— Чому тебе так стривожило особисте життя моєї мами?

– Ти серйозно не розумієш?

– Не розумію. Ну, познайомилась із кимось. Подумаєш!

— На вулиці познайомилася, Яна. Це вуличне знайомство!

– І що, що вуличне? А яке ще могло бути знайомство у її становищі? Де їй ще знайомитись, як не на вулиці? Вона не працює. Живе на дачі, за гроші, що залишилися від чоловіка. Де їй ще знайомитись, як не на вулиці?

— Ти так спокійно про це кажеш?

— Звісно, ​​спокійно. Тому що приводу не бачу турбуватися. Не розумію, чого ти хвилюєшся?

– Вона бабуся наших двох дітей!

– І що?

– Це аморально!

– Не говори нісенітниці.

– Нісенітниці? А те, що тепер моя мати змушена буде з’їхати з її квартири? Це, на твою думку, нісенітниця?

– Не обов’язково їй з’їжджати, – відповіла Яа. — Але навіть якщо так. У твоєї мами є своя квартира.

— Ти забула, що вона її здає? – кричав Ярослав. — І на ці гроші мешкає?

«Дістав він мене своїм криком, — подумала Яна. — Хіба ж не можна говорити спокійно? Чи він думає, що до мене так краще доходить?

– Я пам’ятаю, – спокійно відповіла Яна. — Відразу після нашого весілля моя мама запропонувала твоїй мамі жити у її квартирі. Тому що моя мама після смерті батька живе на дачі. І твоя мати погодилася. А після цього звільнилася з роботи та здала свою квартиру. І так продовжується вже багато років.

– Так от, якщо ти все пам’ятаєш, дай мені відповідь. На що моя мати житиме? Якщо їй доведеться покинути квартиру твоєї мами?

– На роботу знову влаштується, – відповіла Яна.

— Ти розумієш, що зараз кажеш? Яна?

– Та все я розумію. А ти не випереджуй події. Навіть якщо моя мама і вийде заміж, це не означає, що вона вижене твою маму.

– Ти впевнена? А ти подзвони своїй мамі і спитай у неї. Дізнаєшся багато цікавого.

— Що я дізнаюся?

— Після весілля твоя мама збирається все продати та виїхати. Не віриш? А ти подзвони їй. І спитай.

На той час Яна вже натерла в таз картоплю, порізала туди цибулю, змішала все це з яйцем, борошном і чорним перцем і почала розмішувати.

— Набери мамин номер, — попросила Яна, — і ввімкни на голосне.

– Мамо, це я, – сказала Яна, почувши голос матері.

— Так, доню. Слухаю тебе.

— Кажуть, ти виходиш заміж, все продаєш і їдеш назавжди?

— Виходжу заміж, доню, все продаю та їду. Назавжди.

– Вітаю. А жити де будете?

– У чоловіка. Я тобі пізніше надішлю адресу.

– Все зрозуміла. Бажаю щастя, мамо.

— Дякую, доню. Я пізніше зателефоную, скажу день весілля та де справляємо. У тебе як, все добре? Як діти? Як Ярослав?

– Все відмінно. Усі здорові.

– Чим займаєшся?

– Деруни для коханого чоловіка роблю.

– Не буду відволікати.

Мама Яни вимкнула телефон.

– Що скажеш? – спитав Ярослав.

— Мама має щасливий голос. Я дуже рада за неї.

– Щасливий голос? Рада за неї? Цікаво. А моя мати?

— А що твоя мати?

— А те, що вона нещасна, тебе не турбує?

— Чому вона нещасна?

– Тому що? Їй скоро ніде буде жити!

– Нісенітниця. Вона має свою квартиру. Туди перебереться.

— Вона її здає.

— Значить, не здаватиме. А тепер сама житиме. У чому проблема?

«Мені не потрібен син, – згадав Ярослав слова мами, – який не здатний за рахунок своєї дружини та її мами вирішити мої проблеми. Або я, або вони. Весілля бути не повинно!»

Ярослав зрозумів, що настав час поговорити з дружиною суворо.

«Добрих слів вона не розуміє, — подумав він. – Ну що ж. Доведеться поговорити з нею погано».

— Проблема в тому, Яна, — відповів Ярослав, — що ти нахабна, жорстока, бездушна, лицемірна і брехлива. І коли зараз же, чуєш, — Ярослав перейшов на крик, — зараз же не переконаєш свою маму не виходити заміж, я з тобою, знаєш, що зроблю, я тебе… Дзвони зараз мамі своїй, і хай вона при мені, чуєш, при мені пообіцяє, що…

Ярослав не встиг договорити. Тому що тазик із перемішаною в ньому натертою картоплею, цибулею, яйцем, борошном, сіллю та свіжомеленим чорним перцем виявився у нього на голові.

«Не витримала, — подумала Яна, витягаючи чоловіка за комір з кухні до передпокою, — зірвалася. Добре, що не встигла сковорідку поставити на вогонь».

Вона відчинила двері і виштовхнула Ярослава за двері, а двері зачинила.

Усе сталося так швидко, що Ярослав навіть нічого не встиг зрозуміти. Прийшов в себе він тільки тоді, коли опинився за дверима квартири. Він зняв з голови тазик і озирнувся. У цей час Янна відчинила двері і викинула з квартири верхній одяг та черевики чоловіка, і забрала у нього тазик.

– Таксі я тобі викликала, – сказала Яна, – за десять хвилин машина буде біля під’їзду.

— Куди таксі, Яна? – поцікавився Ярослав.

— До твоєї мами, — відповіла Яна.

— Дуже дякую, — сказав Ярослав.

Через тридцять хвилин він входив у ту саму квартиру, в якій поки що жила Ірина Остапівна. І яку незабаром продадуть.

— Чому в теб такий вигляд, Ярослав? — суворо запитала Ірина Остапівна. – Ти виконав, про що я тебе просила? Поговорив із дружиною?

– Поговорив.

— Розмова була вдалою?

— Розмова була напруженою.

– Я бачу. А що в тебе на голові? Мозки від перенапруги розплавилися?

— Типу того, — відповів Ярослав і сумно посміхнувся.

Ірина Остапівна згадала слова, які нещодавно говорила синові.

«А з цієї квартири я з’їду, тільки якщо точно знатиму, що у мене більше немає сина».

Вона зрозуміла, що виїжджати доведеться, і син — ось він, нікуди не подівся.

«Краще б я просто з’їхала звідси і не здіймала галасу, — подумала Ірина Остапівна, — принаймні жила б одна у своїй квартирі. А тепер, напевно, судячи з усього, доведеться до кінця днів із сином жити».

КІНЕЦЬ.