– Яринко, давай будемо реалістами, – звернулася до мене свекруха.

– Ти залишилася одна. Степана тільки-тільки не стало. Ну яка дитина? Ми готові забрати малюка собі і виховати як рідного. Я думаю, Степан би хотів бачити тебе щасливу. Дай Бог, ти ще зустрінеш в житті чоловіка, з яким пов’яжеш своє життя. А дитина буде тобі лише на заваді.

– Катерино Максимівно, дитина, що під моїм серцем, тільки моя і нікому я її не віддам.

– Але свекруха не здавалася зі своїм рішенням.

– Ти точно готова на це?, – запитала Катерина Максимівна, стоячи переді мною з суворим виразом обличчя.

Я затримала подих. Це було зовсім не те, чого я очікувала після відходу у інший світ Степана.

– Ми ж не можемо дозволити, щоб ти залишилася сама з дитиною. Це буде важко для тебе, – продовжувала вона, дивлячись мені в очі.

– Я готова. Степан хотів, щоб я була щаслива, – відповіла я, відчуваючи сльози на краях очей.

Це був мій перший місяць після відходу Степана, і я вже дізналася, що чекаю дитину. Радість змішувалася з горем, але найбільше мене турбувала реакція Катерини Максимівни, мами мого чоловіка. Вона ніколи не була легкою людиною, але тепер її поведінка стала ще більш неприйнятною.

На наступний день Катерина Максимівна запросила мене на обід. Я погодилася, сподіваючись знайти порозуміння.

– Я розумію, що ти переживаєш важкий час, – почала вона, сідаючи за стіл. – Але дитина належить нашій сім’ї. Ми хочемо допомогти тобі.

– Я ціную вашу підтримку, але це моя дитина. Я хочу самостійно виростити її, – відповіла я твердо.

Катерина Максимівна хитає головою.

– Ти не зможеш забезпечити її так, як ми можемо. Степан би хотів, щоб ти була в безпеці.

Після обіду ситуація тільки ускладнювалася. Вона почала втручатися у моє життя: контролювала мої зустрічі, вимагала звітів про витрати, навіть намагалася переконати мене звернутися до соціальних служб.

Одного вечора я зустрілася з подругою Оленою, щоб поділитися своїми переживаннями.

– Катерина Максимівна просто не хоче прийняти, що життя пішло іншим шляхом, – сказала Олена, тримаючи мою руку. – Ти сильна, Ярино. Ти зможеш це подолати.

Її підтримка дала мені сили. Я почала шукати юридичну допомогу, щоб захистити свої права. Процес був виснажливим, але я знала, що не можу здаватися.

Настав день слухань. Я сиділа в залі суду, нервово чекаючи своєї черги. Катерина Максимівна була поруч зі своїм адвокатом, її погляд холодний і непохитний.

– Ми вважаємо, що дитина буде в безпеці та матиме кращі умови в нашій родині, – промовила свекруха.

Я підійшла до стола і сказала: “Це моя дитина. Я готова зробити все можливе, щоб забезпечити їй щасливе майбутнє. Прошу суд підтримати моє право на материнство”.

Суддя уважно вислухав нас обох і прийняв рішення на мою користь. Катерина Максимівна залишила зал з опущеною головою, а я відчула неймовірне полегшення.

Після суду я зустрілася з Оленою, і ми разом підійшли до мене святкувати цю маленьку, але таку важливу перемогу!

– Ти зробила це, Ярино. Тепер ти зможеш почати нове життя з дитиною, – сказала вона, обіймаючи мене.

Я дивилася на горизонт, відчуваючи надію і тривогу одночасно. Цей досвід навчив мене багато чого про себе, про сім’ю та про силу волі.

Але залишаються питання: Як ви справляєтеся з втратами у своєму житті? Чи готові ви боротися за те, що для вас важливо? І як ви знаходите підтримку в найскладніші моменти?

Думаю, кожен з нас має свою історію боротьби та перемоги. Яка ж ваша?

Джерело