Автобус зупинився біля вказівника “Пашкове”. З автобуса вийшли двоє людей: місцева мешканка шістдесяти років Ганна Попова, та молода жінка з кругленьким животиком.

Ганна підійняла дві досить важкі сумки й впевнено пішла широкою, добре втоптаною стежкою, що вела до села, будинки якого було видно з дороги.

А жінка, яка невдовзі стане мамою, навпаки, невпевнено озирнулася, а потім квапливо кинулася за пенсіонеркою.

– Будь ласка, зачекайте, – гукнула вона Ганну, – мені потрібно в село Пашкове. То туди? – Вона вказала рукою на будинки, що виднілися вдалині.

– Так. А до кого ти приїхала? – поцікавилася Ганна. – Я у нашому селі всіх знаю.

– До Пашкова.

– Так у нас третина села Пашкови, – посміхнулася Ганна.

– До Слави Пашкова.

– А! До Славки! То я тобі його дім покажу. Ти їхня родичка?

– Так.

– А звати тебе як? – продовжувала допитувати незнайомку Ганна.

– Настя.

– Ну, ходімо, Насте. Ти тільки не поспішай. У мене сумки важкі, та й ти не з порожніми руками.

У руках Насті справді була потерта дорожня сумка зі зламаною блискавкою.

– У нас у селі раніше жили переважно Пашкови та Попови, – казала тим часом Ганна. Але під час вітчизняної, мені мати розповідала, привезли чоловік двадцять евакуйованих.

– Ось у них прізвища були різні. А зараз усі переплуталися.

За розмовою вони дійшли до села. Видно було, що Настя втомилася, їй було жарко.

– Ну, от будинок Славки Пашкова – під зеленим дахом, – вказала Ганна.

У цей момент на ґанок вийшла повна висока жінка років сорока.

– Людмило, я вам родичку Славка привела. Приймай гостю! – крикнула Ганна і пішла далі, до свого будинку, що був на іншому кінці села.

– Здрастуйте, заходьте, – запросила Людмила Настю.

– Слави поки що немає, але він за пів години прийти повинен. Сідайте на лаву в тінь. Зачекайте на нього. Може вам води принести?

Настя важко опустилася на лаву, вкопану під деревом.

Людмила принесла їй кухоль із водою:

– Пийте. У нас вода смачна, колодязна.

Настя випила майже всю воду. Останній ковток вона вилила з кружки в долоню та обтерла розчервоніле обличчя.

– Дякую, – сказала вона.

– А ви мама Слави?

Людмила глянула на неї здивовано:

– Ні. Слава – мій чоловік.

– Як чоловік? – скинулась Настя.

– Він мені казав, що не одружений.

– Одружений, як бачиш. І діти є. Он, бачиш, дві дівчинки ягоди збирають? Надька та Вєрка – доньки наші. Є й старший – Захар.

– Але він знову на велосипеді кудись поїхав, а я йому веліла води в бочки для поливу натягати! Ото прийде батько, він йому дасть! Тож є у Слави діти. І дружина є.

– Вибачте, я, мабуть, погано зрозуміла його. Я піду.

Настя підійняла з землі свою сумку і рушила до хвіртки.

– Ні. Сядь. Славко скоро прийде, і в мене є до нього кілька запитань, – сказала Людмила, оглядаючи фігуру незваної гості, що сильно округлилася.

Настя слухняно сіла на лаву.

– А де ти зі Славкою познайомилася?

– Запитала Людмила.

– Вони у нас у Лісовому спочатку школу будували, а потім корівник. Перед Новим роком поїхали. Слава обіцяв по мене приїхати, але потім припинив на дзвінки відповідати.

– А мене вітчим із хати вигнав. Сказав, щоб виїжджала до того, хто дитину зробив, – відповіла Настя.

– А термін у тебе коли?

– Запитала Людмила.

– За місяць.

У цей час хвіртка відчинилася й у двір увійшов чоловік років сорока п’яти.

– А ось і Слава завітав, – Людмила встала посеред двору, уперши руки в боки й запитливо дивлячись на чоловіка.

Їй дуже хотілося подивитись, як він прореагує на гостю.

Але Слава привітно привітався з Настею і підійнявся на ґанок.

– Це не Слава, – розгублено сказала Настя.

– Вибачте, я піду.

– Стій! – зупинила її Людмила. Куди ж ти підеш? Автобусів сьогодні більше не буде, а звідси ні на чому не виїхати. У лісі під кущем ночуватимеш? Ходімо до хати. Переночуєш у нас.

Людмила показала Насті кімнату:

– Ось тут спатимеш. А зараз давай вмивайся, вечеряти будемо.

За столом Слава, якому дружина вже двома словами окреслила ситуацію, якось дуже уважно придивлявся до гості, а потім запитав:

– Настя, а це не ти в Лісному в їдальні працювала?

– Я, – відповіла вона.

Він підвівся з-за столу, пішов до іншої кімнати й за кілька хвилин повернувся з альбомом.

– Ну, подивися, ти нікого тут не впізнаєш?

– Так ось він, Славко, – Настя тицьнула пальцем в одну з фотографій.

– Ярик, опудало! – вигукнув чоловік.

– Закрутив дівчинці голову, набрехав діжку арештантів і злиняв! Ну, племінничок! Ну паразит! Зараз я до Алевтини подзвоню!

Він узяв телефон та набрав номер.

– Добрий вечір, сестро. Як живете? Як настрій? Добре, кажеш. А зараз ще краще буде. Де Ярик? У район поїхав? А що він там загубив?

– На весілля до Вовки? А давайте ви з Михайлом до нас приїжджайте. Так, просто зараз. У мене тут ваша майбутня невістка з уже майже готовим онуком сидить. А ось приїдь – побачиш.

Алевтина з чоловіком приїхали із сусіднього села за пів години. Залишивши машину біля воріт, квапливо увійшли до будинку.

– Ось знайомтеся, – сказав Слава.

– Це Настя. Ярик їй все про себе розповів. Тільки чомусь адресу дав не ту: сказав, що в Пашково живе, а не в Берізках.

– Ось Настя до нас і приїхала шукати його. Тож готуйся, сестро, ось-ось бабусею станеш.

– Дивно, а нам Ярик нічого не розповів, про жодну наречену, – здивувалася Алевтина.

– Так він, на мою думку, одружуватися і не збирався. Інакше чому представився не Ярославом, а Славою? Думав, мабуть, що погуляє з дівчиськом і поїде.

– А вона хай потім якогось Славу в іншому селі шукає. Отже, тепер вам розв’язувати це питання: Настя – сирота, їхати їй нікуди. І термін за місяць. Ти на кого чекаєш?

– Хлопчика, – відповіла Настя, опустивши голову.

– Ярику дзвонити зараз марно, – сказав Михайло.

– Завтра приїде, поговоримо. А Настю ми з собою заберемо.

Коли вони поїхали, Людмила сказала чоловікові:

– А я ж спочатку вирішила, що це ти таке неподобство вчинив. Думала – прийдеш додому, приб’ю!

– Ну, що ти, Людо, я хіба за цим на заробітки їздив? Мені й удома проблем вистачає, щоб ще на боці шукати.

– Цікаво, а це правда Ярика дитина?

– Запитала Людмила.

– Не знаю. І взагалі, це тепер не наша справа, хай Алька з Михайлом розуміються.

Ярослав повернувся додому лише наступного дня надвечір. Побачивши Настю, від несподіванки одразу здався.

– Так, синку, – сказав Михайло.

– Не чекав, що ти такий капосник. Сподіваюся, ти знаєш, як повинен вчинити.

На сімейній раді вирішили, що весілля зіграють після того, як з’явиться малюк. А поки що вона житиме у них у будинку.

Хлопчик з’явився на світ вчасно. Міцний, здоровий. Дуже схожий на діда. Михайло від онука не відходив і назвав його на честь свого батька – Степаном.

А наприкінці вересня Людмилу та Славу запросили на весілля. І не просто, як гостей, а як посаджених батьків, бо рідних у Насті давно не було…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.