Яна варила макарони, коли на кухню зайшов її хлопець.

-Мені потрібно з тобою поговорити, – з порога почав Володимир. – Сподіваюся, ти зрозумієш мене…

Він був серйозним, як ніколи.

Яна напружилася.

-І що він хоче мені сказати? – раптом подумала вона. – Що «ми розлучаємося, вибач, я ніколи тебе не любив. У мене давно вже є дружина та двоє дітей і нам не можна бути разом? Тю ти, яка нісенітниця лізе в голову!

Яна постаралася надати голосу безтурботність, посміхнулася і сказала:

-Я слухаю. Що ти хотів мені сказати? – запитала вона витираючи руки рушником.

-Ми… Я думаю, що… Я не знаю, може, зі мною щось не так. Одним словом, я переживаю!

-За що?! – здивувалася Яна.

-Я розчарував тебе, так? Адже чоловіки не повинні нічого боятися. Вони повинні бути сильними, сміливими, рішучими, а я тут скаржитися зібрався… Ну, слово честі, може, наврочили мені?

Яна не розуміла, що відбувається.

З дівчатами Володимиру не щастило із самого початку. Перше шкільне кохання в одинадцятому класі принесло і перші розчарування.

Дівчина, Марія, з паралельного класу була симпатична, втім, досить волелюбна. Можливо, давалося взнаки те, що вона була з неблагополучної сім’ї. Якийсь час із Володимиром вони зустрічалися після школи.

Приходила вона до Володимира, коли вдома нікого не було. Вони довго обіймалися, цілувалися, базікали, будували плани на спільне майбутнє.

Далі поцілунків справа не заходила: Володимир не прагнув до цього, вважав, що рано, хоча Марія, здавалося, наче сама його до цього підводила.

Батьки хлопця були дуже зайняті люди. Батько у Володимира часто бував довго у відрядженнях, іноді за кордоном.

Шанована людина, працював в одному з комерційних інститутів.

Мама Володимира теж працювала у ВНЗ, але в іншому. Вона була завкафедрою географії.

Правда ВНЗ був зовсім не престижний, звичайний, що загалом і давало надію дівчині Володимира на вступ до нього.

Так. Як з’ясувалося, вона зустрічалася з хлопцем тільки через це. Поступово Марія втерлася в довіру до мами Володимира, Ніни Романівни, стала часто напрошуватись у гості на чай, вела з нею розумні бесіди, а також говорила про те, що дуже любить Володимира, і мріє про те, щоб вийти за нього заміж, народити йому купу дітей і жити щасливо.

Довго дівчина поводилася так, наче вона біла і пухнаста, поки одного разу не завела розмову про те, що Ніна Романівна мала б сприяти її вступу до інституту.

Все-таки Марійка – її майбутня невістка. Ніна Романівна аж чаєм поперхнулася. Дівчина і так їй не дуже подобалася. І терпіла вона її до певного часу, в надії на те, що Володимир одумається, і коли вступить влітку в інститут, там і знайде собі хорошу дівчину, рівню собі.

А ця аж надто вульгарна, та хитра. Очі так і бігають, а вже солов’єм як розливається!

-Дорогенька! – сплеснула руками Ніна Романівна. – А ти що, добре знаєш географію?

-Ні. Щиро кажучи, я взагалі її не знаю. Ну, ви ж мені допоможете, посприяєте? – закліпала невинними очима «майбутня невістка».

Далі була сварка. Ніна Романівна ніяк не погоджувалась «нікому і ні в чому сприяти».

Вона говорила про те, що навіть Володимир, рідний син, вступатиме сам і жодних поблажок йому ніхто не робитиме за те, що його мама завкафедрою.

Та й взагалі вона, такого ніколи не робила і не робитиме.

Тут Марійка і показала своє справжнє обличчя. Вона звинуватила Ніну Романівну в зайвій чесності, заявивши, що не вірить у те, що немає обхідних шляхів, щоб допомогти вступити «своїм людям», і, напевно, Ніна Романівна просто не хоче їй допомагати, але, все одно, їй доведеться! Тому що…

Далі вона говорила неприємні речі про те, що Володимир хотів від неї близьких стосунків, говорила про його безвідповідальність, і про те, що вона піде і все всім розповість.

Ніна Романівна просто виставила її за двері.

Розповідати там не було чого. І нікуди Марія не пішла. Тільки от з Володимиром перестала зустрічатися.

Навіщо? Бо там не було ніякого кохання, один розрахунок.

Володимир дуже переживав. Перше юнацьке кохання, трепетні почуття, а тут такі новини.

Ніна Романівна дивувалась, до чого деякі діти бувають «продумані»! Одні ростуть наївні, сидять за книжками і на тата з мамою сподіваються, а інші, он, з молодості які вульгарні. Що з неї далі буде?

Після цієї історії Володимир повністю втратив довіру до протилежної статі. У дівчатах йому бачилися їхні меркантильні інтереси.

Однак через деякий час він все ж таки зміг захопитися однією дуже симпатичною дівчиною. Навчалася вона, як і Володимир, на останньому курсі інституту. Жила одна, у своїй квартирі, що дісталася їй у спадок. Після двох місяців зустрічей Володимир переїхав до дівчини.

Його мати з батьком були не проти. Тоді вони, як і Володимир, і не здогадувалися, з якими труднощами син там зустрінеться.

Володимир, який звик до чистоти й порядку, потрапив у повний безлад. Дівчина виявилася величезною нечупарою!

Вона примудрилася запустити колишню бабусину квартиру так, що в неї неприємно було зайти, не те що жити в ній.

Посуд у мийці збирався цілими тижнями. Постільна білизна, не пралася ніколи і пахла відповідно. Фіранки були, сірі від пилу і мабуть не знімалися теж ще з минулого століття.

Кухонна плита була вся в жирі і чим тільки не залита.

Зрозуміло, по всій цій пишноті повзали таргани. Навіть вдень.

Ліза, зовсім не морщачись і не боячись, скидала їх з тарілки на підлогу, а потім висипала в посудину, зі слідами вчорашньої каші.

На вечерю зазвичай була якась «мівіна», чи напівфабрикати. Не готувала вона майже ніколи.

Обідала Ліза в їдальні інституту, а ввечері – чим прийдеться.

У ванній кімнаті дзеркало було все в мильних розводах і забризкане зубною пастою. На брудній раковині в мильниці сиротливо лежав розмоклий шматочок мила.

Туалет викликав почуття гидливості…

Володимир уявляв житло дівчини трохи інакше: у чистенькій ванній купа засобів для догляду, кремів, шампунів, лаків та масок для обличчя.

На кухні – блискучі від чистоти філіжанки, що стоять на поличці в ряд, милі каструльки з квіточками і чистенький рушник у червоно-білу клітинку.

Ну і прихваточки там якісь…

А спальня – ліжко, застелене гарною постільною білизною з якимось дівочим принтом у рожевих тонах і купа м’яких іграшок. А ще кактус на підвіконні, ну або інша якийсь квіточка.

У Лізи засох навіть кактус. Нещасну рослину на запиленому підвіконні знайшов Володимир. Ліза заявила, що кактус, мабуть, ще від бабусі лишився, а вона його й не бачила.

-Ясно, що не бачила, – подумав хлопець. – Вікна й не миті ні разу з того часу…

Вдома він завжди допомагав мамі по господарству. Пилососив у будинку саме Володимир. Речі свої ніколи не розкидав, прав сам. Міг приготувати цілком хороший сніданок, або вечерю.

…Перший час Володимир завзято взявся за наведення порядку в будинку Лізи.

Мив, відчищав, пилососив, варив їсти. Ну не міг він засаленим посудом користуватися!

А щоразу залазити у брудну ванну, було те ще задоволення!

Але потім він став помічати, що дівчині це і не потрібно зовсім. Не підтримувала вона його старання.

Ну, мовляв, хочеш наводити чистоту, наводь, а вона продовжувала поводитися, як і раніше.

Залишала сміття там, де доведеться, посуд не мила і не готувала.

Володимир поступово усвідомив, що не зможе ужитися з нею і пішов у ніч. Саме так. Пішов виносити сміття і зрозумів, що не хоче повертатися. Ну прямо ноги не несуть.

А на вигляд нормальна, ніби, дівчина, і не скажеш, що така нечупара. Але ця риса спромоглася повністю погасити почуття Володимира.

Повернувся він до батьків. Проте через деякий час Володимир занудьгував і дуже захотів побачити Лізу…

Приїхав до неї. А Ліза за його відсутності завела кішку. З квартири, крім звичайного затхлого запаху, пахло ще й котячим.

Володимир постояв на порозі, повів носом, запитав дівчину, як, мовляв, справи і… Пішов собі геть.

Ліза так і не зрозуміла, що спричинило розлучення. Вона була флегматичною і трохи повільною. Щоправда дуже добре вчилася.

Ну, ось така дивакувата риса все й псувала.

-Напевно, колись великим вченим стане, – подумав Володимир. – Але це вже без мене, якось…

Спроба номер три.

Оксана дуже сподобалася Володимиру. Красива, висока, яскрава. Аристократичні риси обличчя, інтелект, незвичайний розум.

Володимир тільки закінчив інститут. Знайшов роботу. За фахом, але поки що зарплату велику не обіцяли. Обіцяли перспективи та кар’єрне зростання. Батьки завжди говорили Володимиру, що треба думати про своє майбутнє, вкладатися в нього, а не гнатися за вигодою. Швидкий результат не завжди хороший.

Зате повільно, але правильно слідувати правильному шляху набагато надійніше.

Але Оксана, певне, вважала інакше. Зняли вони з Володимиром житло і стали жити разом.

Спершу все йшло нормально. Навіть почали говорити про весілля. Володимир освідчився їй у коханні та подарував скромну каблучку на честь заручин.

Оксана доучувалася в університеті, і вирішили почекати до отримання диплома. Проте дівчина з якогось часу стала виявляти невдоволення і постійно його висловлювати Володимиру. Часта тема була: його батьки та його дохід.

-Чому вони не допомагають тобі? Начебто пристойно заробляють? – запитувала Оксана. – І з роботою могли б допомогти. Що за контору ти знайшов? Коли почнеш заробляти нормально? Ми нічого не можемо собі дозволити!

Вона постійно натякала на те, що потрібно шукати додаткові джерела заробітку, хоча сама воліла в цьому не брати участь. Вона вважала, що це суто чоловіча справа – заробляти гроші.

Сама ж вона, як з’ясувалося, закінчувала інститут тільки для батьків. Працювати не збиралася.

-Жінка має прикрашати життя чоловіка своєю присутністю, а чоловік повинен балувати її, пестити і плекати, – повторювала красуня.

Вона швидко розчарувалася у Володимирі. Саме дізнавшись, хто батьки хлопця, вона й вирішила колись зустрічатися з Володимиром. Подумала, що його батьки, напевно, вже подбали про покупку синочку окремого житла, та й взагалі грошима допомагають і зв’язками.

Але виявилось, що все не так. Батьки в нього були не такі вже й заможні, як їй здалося спочатку, а Володимир, сам всього досягти – нерозумний. Влаштувався на маленьку зарплату і радий.

Скільки на нього чекати, поки він підніметься? Роки? Десятиліття?

Пішла від нього Оксана. Зібрала речі і пішла. Набрид, каже, ти мені. Зануда і без копійки.

Каблучку з крихітним камінчиком, яку подарував їй Володимир, вона недбало кинула на кухонний стіл, посміхнувшись і сказавши, при цьому, що, мовляв, може наступній обраниці воно знадобиться, купувати не треба буде!

Після того, як вона пішла, Володимир надовго засумував.

Порятунком стала робота, в яку він поринув повністю. Начальство помітило старання затятого мовчазного хлопця і стало його потихеньку просувати і підвищувати.

Ось тут він і зустрів чергове кохання. З Наталкою вони побралися через два місяці після знайомства, жити один без одного не могли.

Батьки і справді, як мріяла меркантильна та раціональна попередня дівчина Оксана, подарували Володимиру квартиру, на тридцятилітній ювілей.

Стали вони там із Наталкою жити. Минуло кілька років. За цей час молоді жодного разу не сварилися, жили дружно.

Ніна Романівна з батьком натішитися не могли на невістку: розумниця, красуня, господиня чудова, що дуже важливо було для Володимира, враховуючи його невдалий досвід.

На третю річницю весілля Наталка оголосила, що вагітна. Володимир був на сьомому небі від щастя! Він і сам уже мріяв про дитину, тільки щось не виходило поки що. А тут таке щастя!

Але все виявилося не так просто. Наталка в один із днів, абсолютно буденним голосом повідомила, що йде від Володимира. І дитина ця не його…

З’ясувалося, що вона давно зустрічалася з якимсь заможним чоловіком, але він був не вільний, а тепер, дізнавшись про вагітність, розлучився з дружиною, яка не змогла йому народити, і щасливо кличе Наталку заміж.

І вона радісно поспішила до вінця, залишивши свій «запасний варіант», Володимира…

П’ять років минуло з того часу. Ніяких стосунків Володимир більше не хотів.

Після розлучення він залишився жити в тій самій квартирі. Він їв, пив, спав, ходив працювати. Жодних емоцій, жодних почуттів.

Ніна Романівна дуже переживала за сина. Ну, справді, якась така вже доля! Навіть пропонувала зводити його до ворожки. Володимир не вірив у все це.

Проте Володимиру якось зустрілася Яна. Скромна, мила дівчина. Не така вже й яскрава красуня, але все ж таки. Вони почали зустрічатись. Дівчина була працівником соціальної служби.

Будинок, де вона працювала, розташовувалося поруч із конторою Володимира. У найближчому кафе вони й познайомились. Покохали одне одного.

Але Володимир зрозумів, що не може наважитися на шлюб з Яною. Прямо не міг, раптом знову щось з’ясується і піде не так. Вже зурочити боявся.

Згадав слова матері і справді подумав, що, може, й справді, сили якісь темні налаштовані проти його сімейного щастя?

-Які нісенітниці! – усміхнулася Яна і поцілувала Володимира, після його сумної розповіді. – Все буде добре! Так буває. Доля просто перевіряла тебе на міцність. А може…

Може саме я і є твоя та сама половинка. Тому й не складалося в тебе з іншими. Ми любимо один одного і все буде добре! Ти ж не хочеш, щоб минуле йшло за тобою все життя? Забудь його, відпусти. Тільки тоді ти зможеш дозволити собі бути щасливим.

Яна була дуже оптимістичною. Вона прямо заряджала своїм життєлюбством. А його зараз, ох, як не вистачало Володимиру.

Батько в нього звільнився із того престижного інституту: навчальний заклад закрили. Довелося йому допрацьовувати до пенсії у звичайній школі.

І мама теж звільнилася. Її підвело здоров’я і вона вирішила піти на заслужений відпочинок. Володимир переживав за батьків, як міг, допомагав їм.

Ніна Романівна неодноразово говорила йому, щоб він «не впустив свого щастя» з Яною. Але Володимир не поспішав одружуватися з нею.

Ситуація була двоїстою. Він відчував, що вчиняє нечесно, по відношенню до Яни, яка була молодша за Володимира на п’ять років і мріяла про сім’ю та дитину, але нічого вдіяти не міг. Тому й зважився на цю відверту розмову з нею.

-Володимир! Я не можу. Не будемо про це, гаразд? – Яна насупилась і замовкла.

Вони йшли з роботи разом та обговорювали новину. Яні запропонували гарне місце, з великою зарплатою. Але вона не наважувалася змінити роботу. Володимир намагався переконати її, що треба рухатися вперед, потрібне якесь зростання, а ця пропозиція просто чудова!

-Я не впораюсь! – зі сльозами сказала Яна. – У мене вже була схожа ситуація, все погано закінчилося, і я не хочу повторення!

-Ти хочеш, щоб минуле йшло за тобою все життя? – сказав її словами Володимир.

Вона зупинилася прямо посеред вулиці, подивилася на нього і раптом почала сміятися: адже це вона тільки вчора говорила ці ж слова Володимиру, про його минуле, переконувала, що треба з ним закінчувати…

Володимир теж не втримався і засміявся разом з Яною.

Вони раптом зрозуміли, що більше не бояться повторення старих помилок і готові впустити у своє життя щастя…