«Треба поспішити, — подумала Яна, — так обставини прекрасно скалился, що треба діяти. Тут одне з двох. Або я зараз йду, або не піду ніколи».

Яна швиденько зібрала свої речі, кинула ключі від квартири у передпокої на підлогу та пішла.

«Свобода! — радісно думала Яна, виходячи із під’їзду. — Тільки зараз і розумію, що означає це слово. І нічого особливого для цього не потрібно. Лише відмовитися від того, хто заважає жити. Всього-навсього”.

Яна вирішила, що жити їй заважає її чоловік Іван. Вона пішла з дому і тепер почувала себе вільною та щасливою.

«І в нашому місті, виявляється, повітря може бути свіжим, — радісно думала Яна. — А люди, люди навколо які всі щасливі і добрі. Чому я раніше нічого цього не помічала?

Бажання піти від чоловіка з’явилося давно. А якщо точніше, то на шостий місяць після весілля.

«Навіщо я тільки за нього вийшла заміж? — часто думала Яна, похмуро дивлячись на свого чоловіка.— Чого мені не вистачало? Адже все було. Ні! Захотілося чогось більшого. Чого більшого? Не розумію. Ось і отримую тепер. Сповна! Без його дозволу кроку ступити не можу. Сама себе у 24 роки замкнула немов у вежі якісь, а ключ у вікно викинула».

«От для чого я одружився тільки! – відповідав своїми важкими думками на роздуми дружини Іван. — Щоб щодня вислуховувати постійні зауваження щодо того чи іншого приводу і бачити її вічно незадоволене обличчя? Це їй не так. То їй не так. На все потрібен її дозвіл! І хтось ще сміє називати це сімейним щастям! Що ж тоді нещастям сімейним називається, цікаво знати?

«Ну, добре я, — думала Яна, — наївна дівчина, яка жодного разу заміжня не було. Але ж він! Він! Дорослий чоловік. Мав би, мабуть, думати. Як-не-як, а на десять років мене старший. В інституті вже навчався, коли я тільки до першого класу пішла. Він про що думав, коли одружився? На що розраховував?

“На що я розраховував? — думав Іван. – Що хотів? Адже як все чудово було, поки не одружився! Зустрічалися два, а іноді й один раз на тиждень! Тепер уже й маю сумніви, що все це було зі мною, а не з кимось іншим! Зі мною! Нині в це і повірити важко.

Як згадую то плакати хочеться. Адже сам, власноруч, можна сказати, зруйнував своє щастя. Зустрічалися раз на тиждень! На орендованій квартирі. Або у готелі. Ну, чого ще, чого бракувало? Адже й так було все».

«А що якщо піти від нього? – думала Яна. — Отак просто взяти і піти. Незважаючи ні на що. І начхати навіть на те, що квартиру нещодавно купили. Зрештою, хіба у квартирі щастя? Ні звичайно. Тим більше, що квартиру можна продати, а гроші поділити».

«Можна було б, звичайно, і піти від неї, — думав Іван. – Та перед батьками незручно. І її, і моїми. Що скажуть? Адже вони так старалися. Надії якісь на нас покладали. Навіть весілля шикарне влаштували. Квартиру допомогли придбати. Як тут підеш? Некрасиво виходить!»

«Жінка, між іншим, створена для кохання, — думала Яна. — А я жінка. Отже, що? Правильно! Не чекати біля моря погоди та не сподіватися на диво, а діяти. Відповідно до обставин. А обставини ці завжди можна створити. Іншими словами, потрібна хороша нагода, щоб моя реакція на його якийсь «негідний вчинок» була адекватною.

Загалом, доведеться подумати. Піти тільки тому, що хочеться його рідше бачити, а він цілими днями перед очима миготить — це несерйозно. Занадто велика невідповідність. Треба вигадати щось інше. Але що? Це питання”.

“А з іншого боку? — думав Іван. — Некрасиво — якщо піти без гідної причини. Але якщо це буде адекватною відповіддю на ситуацію, то тут уже не буде правих і винних. Таке життя. Якщо кохання немає, то навіщо мучити одне одного? Хоча…

Навіть якщо немає кохання, що з того? Відсутність кохання – це не привід. Принаймні несерйозний. Ну, хто зараз розлучається, якщо немає кохання? Смішно. І батьки не зрозуміють. І її батьки не зрозуміють, і мої також. Потрібно щось інше вигадати. Серйозніше щось».

– Придумала! — радісно вигукнула Яна. – Господи, ну яка ж я розумна . І чому раніше мені це на думку не спало? Адже він не любить мене і не хоче дітей! Допустимо, і я їх не хочу, але яке це зараз має значення. Адже не про мене, а про нього. Не хоче дітей! І який ще мені привід потрібен? А? Жодного.

Скажу, що хочу багато дітей. Трьох! Ні. Пʼятьох. Маю право. Я – жінка, зрештою. Може, тільки потім і заміж за нього йшла. Він, звичайно, відразу відмовиться від такого щастя, а я спокійно піду з гордо піднятою головою. І все. Через місяць розлучимося. І я, нарешті, полегшено зітхну на повні груди.

«А що як сказати їй, що хочу дітей, — подумав Іван. — І не просто дітей — двох чи трьох, а багато!  А? Чим не варіант? Це добрий варіант. А Яна — це я точно знаю — одразу відмовиться. Вона сама мені казала, що дітей із дитинства не любить. І чим не привід? А?

Я – чоловік, хочу багато дітей. Може, я одружився тільки для цього! А дружина не хоче. У відповідь я збираю речі, кидаю ключі у передпокої і йду, голосно грюкнувши дверима!»

Іван першим розпочав цю розмову.

— Яна, — сказав він, — я хочу, щоб у нас були діти. Скільки можна жити без дітей? Усе одні й одні. Ти згодна?

Яна трохи розгубилася. Від несподіванки. Але виду не показала і швидко взяла себе до рук.

– Згодна! — впевнено відповіла Яна. – Діти – це щастя.

“Ось як! — подумав Іван. – Щастя? Для тебе? Щось новеньке”.

Тепер він уже розгубився. Але теж ненадовго і теж не показував це.

«Ну, скажімо, — подумав Іван. – А що ти на це скажеш?

– І не коли-небудь, – рішуче заявив він, – коли ми встанемо на ноги і так далі, а зараз. Яна! Розумієш, про що я говорю? Починаючи з наступного року, у нашій сім’ї з’являтиметься по одній дитині. Ти як на це дивишся?

— А позитивно дивлюся, — впевнено відповіла Яна. — Що зараз у нас? Листопад? Ось із липня наступного року і почнуть з’являтися. Тільки чому по одному? Раптом двійнята буде. Я не проти.

«Ну, ти глянь на неї, — подумав Іван. — Просто непробивна якась. Вона, мабуть, ще не до кінця розуміє, про що я говорю».

— Я хочу багато дітей, Яна! – Сказав Іван.

“Поняття “багато”, Ваня, відносне, – подумала Яна, – і я впевнена, що ми з тобою його розуміємо по-різному”.

— Звісно, ​​що багато, — посміхнувшись, сказала Яна. — Заради трьох-чотирьох людей таке й затівати не варто. Навіщо?

— Я хочу пʼять і більше, — гордо сказав Іван.

— Пʼять це для початку! — відповіла йому Яна. – Так би мовити, легка розминка. Так?

– Розминка? – не зрозумів Іван.

– Вісім! — впевнено сказала Яна. — Ось та кількість, яку я вважаю просто необхідна для нашого з тобою щастя. До 2031 року ми матимемо як мінімум вісім дітей.

– Згоден! – сказав Іван. — Спершу вісім, а там подивимося.

— А там побачимо, — сказала Яна

— Подивимося, — погодився Іван.

– Подивимося.

Вони обидвоє дивилися один на одного, а потім Яна пішла в спальню, а Іван пішов на кухню.

«Щось я зголоднів», — подумав Іван.

Ми зараз про що з ним говорили? – подумала Яна. — Начебто про якихось дітей? Але яких? І навіщо ми про це говорили? Щось я і забула, а чого, власне, хотіла? Не можу збагнути. Він що серйозно хоче, щоб я стала мамою вісьмох дітей? Та за кого він мене приймає! Та якщо після цього я від нього не піду, я просто сама себе поважати перестану! Ось тільки… Як же це… Я ж хотіла, піти відповідно до обставин. А жодної відповідності немає».

«Це, що зараз було? — думав Іван. – Вона сказала “вісім”? Мені не почулося? Коли вона хоче розпочати? З наступного року? А зараз який рік? Мені здається, чи наша розмова пішла кудись не туди? Щось я не розумію нічого. Голова паморочиться. Треба піти прогулятися, обдумати ситуацію, що склалася».

«Він пішов, чи мені здалося? — подумала Яна, почувши, як грюкнули вхідні двері».

Вона вийшла зі спальні. Переконалася, що чоловіка немає вдома.

«Треба поспішити, — подумала Яна. – Іншого такого випадку може і не надатися. Тут одне з двох. Або я зараз йду, або не піду ніколи. Якщо обставини так склалися, що я можу піти прямо зараз, то треба йти зараз. Винайму квартиру десь і буду щаслива».

Яна швиденько зібрала свої речі, кинула ключі від квартири у передпокої на підлогу та пішла.

Іван коли за дві години повернувся додому, не помітив ключі Яни, що валялися на підлозі. Але він одразу побачив, що дружини вдома немає і зволікати не став.

«Перед батьками, звичайно, незручно, — думав Іван, збираючи свої речі, — і перед нею, і перед моїми. І не лише перед батьками. Перед усіма незручно. Все розумію. Надії на нас покладали та таке інше. Але за цих обставин зволікати не можна. Тут чи я, чи вона. Вибираю перше. Крім того, я зараз нікому і нічого говорити не збираюся. Зніму квартиру десьі житиму щасливо».

Іван теж швидко зібрав свої речі, теж кинув ключі від квартири у передпокої на підлогу і теж пішов.

А через годину, як пішов Іван, Яна схаменулась, зрозуміла, що була неправа, все усвідомила і вирішила повернутися назад.

«Якщо треба, можу і перепросити, — думала Яна, коли дзвонила до квартири. — Навіщо я ключі від квартири залишила там? Ох вже цей пафос. Тепер у квартиру потрапити не можу».

Вона довго дзвонила до квартири, але їй, звичайно ж, ніхто не відкривав. Адже в квартирі нікого не було. А дві зв’язки ключів лежали в передпокої на підлозі неподалік одне від одного.

«Та що це таке! — розгнівалась Яна. – Яке він має право не пускати мене до квартири? Це і моя квартира також».

Яна зателефонувала Івану.

– І що ти хочеш цим сказати? — одразу спитала Яна. — Налякати мене хочеш? Якщо ти думаєш таким чином щось мені довести, то це марно. Зрозумій, всі ці твої жести смішні. І не більше.

— Думаю, що так буде краще для нас обох, — сказав Іван. — Ти живи своїм життям, а я житиму своїм.

— Чоловіки так не роблять, — сказала Яна. — Думаєш, закрився від проблем, нікого не пускаєш до себе, і проблеми зникнуть?

— Я не можу, а головне зараз не хочу нікого до себе впускати. Розумієш ти це чи ні? Я зараз не в тому стані. Мені треба побути на самоті. Мені необхідно багато про що подумати.

— Я все розумію, але ти не маєш права так чинити зі мною. Адже мені теж треба якось жити.

– Живи, – сказав Іван, – але не зі мною. Я поки що хочу пожити один. Без тебе.

– Без мене? — вигукнула Яна. – Один? Ха-ха. Смішно. А ти не думаєш, що це нахабство? Живи один, скільки хочеш, але ж ти завдаєш незручності мені. Ти про це не думав?

— А ти не дзвони мені, — сказав Іван, — не хвилюй мене, не вимагай більше того, що я не можу тобі дати, і незручностей не буде. Зрештою, ти – доросла жінка, і зможеш про себе подбати сама.

«Та він зовсім нахабнів! – подумала Яна. — І я ще хотіла бути матір’ю всіх його дітей. Готова була принести себе на поталу. Не дзвонити, кажеш? Не турбувати тебе? Радіти тому, що маю? Зараз я тобі влаштую занепокоєння».

Яна постукала до сусідки та взяла сокиру і з її допомогою відчинила двері квартири, вони на замок не були закриті, тому треба було тільки прикласти силу. Увійшовши до квартири, Яна відразу побачила зв’язки ключів на підлозі і все зрозуміла.

– То він, виявляється, теж пішов! — радісно вигукнула Яна. — Ось у чому річ. Злякався, що стане багатодітним батьком і втік. Жалюгідний боягуз! Проблеми ще й не почалися, а він – одразу в кущі! Тоді все стає зрозумілим. Він — негідник. А я – безневинна жертва. А найголовніше, що я отримала навіть більше, ніж хотіла, а він при цьому нічого не знає про те, що я пішла.

Отже, незабаром прийде вибачатися. Швидше за все, скаже, що згоден на дітей. А я скажу йому: Ні! Пізно, коханий. Раніше треба було погоджуватися. Коли пропонували. А тепер ні про яку безліч дітей і мови бути не може. Найбільше – один. І то! Не зараз”.

«Зателефоную їй за тиждень, — думав у цей час Іван. — Запропоную зустрітись. Як раніше. В готелі. Думаю, вона погодиться. Одній їй явно не солодко. І години без мене не витримала, подзвонила. Хотіла, щоби душу їй відкрив. Ні. Досить того, що квартиру їй залишив».