Яна почула звук дверного замка і тут же вибігла в коридор. На порозі стояв її чоловік Олег з букетом квітів і якоюсь дивною коробкою в руках. – Кохана моя, з днем ​​народження! Я нарешті прийшов! – сказав він. – Дякую, Олежику, яка краса! Це ти квіти по всьому місту шукав? І що це за коробка? – здивовано запитала Яна. – А в ній – щастя, – раптом сказав чоловік. Він поставив картонну коробку на диван і відкрив її. Яна заглянула в неї і ахнула

Час наближався вже до обіду, коли Олег нарешті зміг зателефонувати коханій дружині:

-Яна, все гаразд у мене. Скоро буду. Роботи багато…

-Слава Богу, Олежику! Чекаю тебе. А то не могла додзвонитися…

Олег був дуже засмучений. Адже сьогодні восьме березня, а в Яни не просто жіноче свято, а ще й день народження.

Начебто все складалося якнайкраще, до кінця зміни залишалася пара годин і було все спокійно. А потім раптом купа роботи зʼявилося.

Олег працював у рятувальній частині. Високий, міцний, сильний і при цьому найдобрішої душі чоловік. За це Яна його й полюбила…

Він вийшов надвір, а тут злива. Не найсприятливіша погода для того, щоб обійти все місто у пошуках квітів.

Звичайно, дружина любить його не за букети та подарунки, але все ж таки… Подвійне свято.

У їхньому маленькому шахтарському містечку не так вже й багато квіткових кіосків, тому Олег не сподівався на той, що неподалік будинку, і вирушив у центр. Але один кіоск вже був закритий, а в другому залишилися лише троянди зовсім неприємного вигляду.

Доведеться йти до своєї крамнички, хоча там така непривітна Галина, продавчиня і господиня в одній особі.

Коли змоклий до ниточки Олег відчинив двері магазину, продавчиня підраховувала денний виторг.

-Доброго дня! Зі святом вас!

-Дякую, – непривітно буркнула жінка у відповідь.

-Мені б квіточок.

-Ось вони перед вами, вибирайте.

Олег уважно розглянув кімнатні рослини, ті самі троянди, ще були гербери…

-А тюльпанчиків гарних нема?

-Молодий чоловіче, хто хотів купити гарні тюльпани, приходили зранку, а не коли вечоріє.

-Ну, так вийшло мені. Затримався на роботі.

-Знаємо ми, як і з ким чоловіки на роботі затримуються.

-Та облиште ви, це не про мене.

-Усі мужики однакові… Ось є один букет, який робила на замовлення, але за ним не приїхали.

Жінка провела Олега до сусідньої кімнати, де на полицях було розставлено сувеніри. На невеликому столику красувався шикарний букет із фіолетових та білих тюльпанів.

-Гарний! А скільки він коштує?

-Сімсот гривень.

Олег зніяковів, у нього з собою було тільки чотириста. Попросити нікому не продавати та сходити додому за грошима? Це зовсім поруч, але Яна вже більше чоловіка не відпустить. Він це точно знав, тож подався до виходу.

-Що за чоловіки пішли… Шукають квіти для жінки, а грошей у гаманці не мають.

-Та нормальні чоловіки зараз. Я ж не з гулянок повертаюся, а зі зміни з роботи, виклик був у мене.

І маю гроші, просто трохи не вистачає, – занервував Олег.

Він вийшов надвір, де дощ лив ще сильніше. Продавчиня дивилася йому вслід у віконце. Їй стало ніяково.

Вона знала від покупців, що сьогодні вранці сталося на найбільшому у місті заводі.

-Виходить, що хлопець людям допомагав, а тепер поспішає додому до дружини, шукає квіти, а я з ним так грубо… Щасливий, на нього чекають. А я зараз закрию магазин і піду до подруги, такої ж самотньої… Будемо, як завжди, проводити святковий вечір удвох…

У цей момент Галина побачила, що до хлопця на вулиці підійшла якась старенька і буквально потягла його за рукав кудись у двір старого двоповерхового будинку навпроти.

-Бабусю, люба, я ніяк не можу, дуже поспішаю.

-Синку, дорогенький, крім тебе нема кому допомогти. Там справ на десять хвилин. Будь ласка.

Поки йшли на подвір’я, старенька розповіла, що хтось підклав їм у під’їзд двох крихітних кошенят. Вона пішла додому за молоком, щоб годувати малюків, а коли повернулася – їх немає. Вискочили та залізли на дерево, тепер злізти не можуть і кричать.

-Мені нема кого просити. Сусіди у мене, знаєш, недобрі. Вічно пирхають, що я собак та кішок підгодовую. Незабаром ніч, не залишати ж їх на дереві.

Підійшли до місця події. Кошенята справді кричали на весь двір. Маленькі, мокрі, брудненькі… Проте було зрозуміло, що Обоє вони рудющі. Звичайно, Олегу не важко було залізти на дерево і зняти їх. Він тримав їх у руках. Кричати вони перестали і дивилися на нього синіми з фіолетовим відливом очима.

-Треба ж однакові зовсім.

-Зовні не розрізниш, але один хлопчик, а друга дівчинка. Я їх одразу придивилася, коли знайшла.

-Може, брат і сестра?

-Може. У кого тільки рука піднялася виставити таких крихіток та ще й руденьких. Не можна виносити руденьких, вони приносять щастя в будинок.

-Руденьких? Щастя?

-Так, це перевірена прикмета.

-І куди їх тепер?

-Не знаю, у мене своїх вихованців удома четверо. Заберу поки що, а завтра на ринок віднесу, може хто візьме на щастя.

-Гаразд, бабусю, ніякого ринку. Не треба їх розлучати, якщо вони є братом і сестрою. Заберу собі це щастя.

Олег уявив, як нещасна бабуся ходитиме з кошенятами по базару і пропонуватиме їх людям. А якщо не роздасть, то принесе додому, і знову пирхатимуть на неї незадоволені сусіди.

-Синку, дай боже тобі здоров’я. Все-таки світ не без добрих людей.

Кошенята виявилися занадто спритними, спокійно не сиділи, лізли Олегу на шию, потім на голову. Кігтики гострі, того й дивись, куртку порвуть. Він зрозумів, що не донесе так до дому. І тут згадав, що у квітковому магазині є відділ із сувенірами, той самий, де на столику стояв букет тюльпанів. Може, у хазяйки знайдеться якась картонна коробка?

Двері магазину були відчинені, але всередині світло вже не світилось.

-Вибачте, але це я знову. За допомогою до вас.

-Ще хвилину й запізнилися б. Я вже збиралася закриватися. Ви по букетик?

-Ні. Коробочки картонної у вас не знайдеться випадково?

Господиня магазину здивовано вигнула брови і ввімкнула світло. Хлопець притискав до себе дві маленькі мокрі грудочки.

-Допоможіть будь ласка. Я не донесу їх так. Може, у вас є зайва коробка від сувенірів?

-О Боже, де ти їх знайшов?

-З дерева зняв. Бабуся попросила. Ніяк до дому не дійду.

-Он воно що. А я дивлюся у вікно, куди це тебе бабуся потягла?

-Це руденькі, їх виносити не можна, вони приносять щастя в будинок.

-Щастя?

-Так, прикмета така.

Господиня магазину з подивом дивилася на Олега.

-Які ж різні люди живуть на землі. Звичайний хлопчина, ніяк до коханої дружини не дійде. Все допомагає комусь… – подумала жінка.

Тільки зараз вона розгледіла, яке добре у нього обличчя… І мужні руки, що знімають з плечей кошенят.

-Знайдеться, звісно, ​​коробочка…

Галина не тільки принесла з комірки картонну коробочку, а й допомогла зробити в ній отвори, а зверху закрила, щоб кошенята не вилізли.

-Щиро вам дякую. І ще раз зі святом! Вибачте.

Олег попрямував до виходу і вже взявся за дверну ручку, як хазяйка магазину його гукнула:

-Зачекайте, хлопче. Як вас звати?

-Олег.

-Ви забули квіти, Олежику.

-Так ні ж…

-Ви мене не зрозуміли, грошей не треба. Забирайте букет.

Галина простягла Олегу фіолетово-білі тюльпани.

-Я так не можу. У мене частина грошей є, а решту я вам завтра занесу. Добре?

-А я так можу. І ніяких «добре». Не треба нічого віддавати зараз і заносити завтра. Це ваша дружина. Їй дуже з чоловіком пощастило, так і передайте.

-Дякую!

Нарешті Олег попрямував у бік будинку. А Галина ще довго дивилася вслід цьому хлопцеві з добрим серцем, букетом тюльпанів та коробкою зі щастям…

…Олег не став дзвонити в двері, а тихенько відкрив двері ключем.

Яна почула звук замка і тут же вибігла в коридор.

На порозі стояв Олег з букетом квітів і якоюсь дивною коробкою в руках.

-Кохана моя, з днем ​​народження і восьмим березня! Я нарешті прийшов!

-Дякую, Олежику, яка краса! Я такий колір тюльпанів вперше бачу. Це ти квіти по всьому місту шукав? І що це за коробка? – здивовано запитала Яна.

-А в ній – щастя, – раптом сказав чоловік.

Він поставив картонну коробку на диван і відкрив її. Яна заглянула в середину і ахнула.

З одного кута на Яну з Олегом дивилися чотири сині з фіолетовим відливом очі кошенят, що притиснулися один до одного.

-Які ви всі мокрі! Так, першим приймає ванну Олег, а потім малюки, – радісно сказала жінка.

…Після доби чергування, походів містом та гарячою ванною Олег розімлів.

-Яна, я на годинку приляжу…

-Звісно, ​​тобі треба відпочити. Прокинешся, і потім відзначатимемо свято.

-Ти сама з ними впораєшся?

-А як же! Вони дивися якісь слухняні!

Кошенята смирно сиділи біля коробки, в якій їх принесли. Яна не стала квапити події, нехай поступово освоюються самі. Але вони не поспішали, ніби не вірили, що тепер це їхній дім.

Олег заснув, а Яна купала кошенят з шампунем і обтирала їх рушником, коли задзвонив телефон. Дзвонила її старша сестра Оля.

-Ну, як ви там, сестричка? Святкуєте?

-Ще ні. У Олега було важке чергування. Зараз прокинеться, і святкуватимемо.

-То ти сумуєш?

-Ні, мені зовсім не нудно. Чоловік мені коробку зі щастям подарував.

-З яким щастям?

-Ось завтра прийдіть увечері і побачите.

-Ну, Олег в тебе ще той вигадник.

-Він у мене найкращий!

…Було вже пізно, а Яна з Олегом сиділи за столом і пили ігристе. Це стало їхньою сімейною традицією – восьме березня відзначати удвох, а наступного дня запрошувати у гості родичів та друзів.

Вони спостерігали, як освоюються у квартирі нові члени родини.

Наїлися, пахучі після купання і кошенята, що розпушилися, діловито ходили по кімнаті.

А на іншому кінці міста теж за святковим столом сиділи з ігристим дві зрілі, але самотні жінки. Обидві мали успішний бізнес, вони піднімали келихи за успіх у своїй справі. Але одна з них думала про інше – зараз їй найбільше хотілося, щоб хтось ось так само під зливою по всьому місту шукав для неї тюльпани і подарував коробочку зі щастям…