Наближалося свято. Яна вийшла із торгового центру з важкими сумками. Купила продукти для застілля.

В окремому пакеті лежали сувеніри та подарунки, суто символічні, але такі приємні.

Приїде вся рідня чоловіка, лишалися лічені дні. Треба було прийняти гостей гідно. Тому кожен вечір проводила у пошуках оригінальних рецептів. Хотіла вразити улюблену свекруху своїми розкішними, кулінарними навичками.

Та так, щоби та рота відкрила і більше не тикала, що готувати Яна не вміє. Вміє, ще як уміє. Тільки приїжджала вона завжди не під час. І доводилося нашвидкуруч варити магазинні вареники. Як знала, коли часу Яна не має.

З цією передсвятковою метушнею Яна зовсім втратила рахунок часу. Чоловік з’явився глибоко за північ. Втомлений, весь пониклий.

– Ой, Дмитро, а яка година? – запитала сонним голосом Яна у чоловіка.

– Затримався на роботі, – сказав він.

– Це добре. Копійка зайва не буде. Адже заплатять тобі за додаткові години?

– Так так. Заплатять…

– Ну йди лягай. Я ще трохи посиджу і також спати.

Дмитро ліниво потягнувся, подався до спальні і швидко заснув.

***

Напередодні Нового року, Яна кокетливо поправила зачіску. Покрутилася перед дзеркалом у новій сукні, підморгнула собі.

– Так що ж я хотіла. Ах, так, помада.

Як спеціально, вона зникла кудись. Яна і під тумбочкою вже дивилася, у скриньці, сумочку вивернула. Немає її ніде.

Обережно пройшла до дочки в спальню, знайшла старенький блиск для губ.

– Ну, і так зійде. Красу не зіпсуєш.

Пролунав дзвінок у двері. Яна одразу глянула на годинник.

– Та що ж це, ще рано для гостей, – подумала Яна.

А в самої в голові крутиться, що ще на стіл не накрила. Гаряче ще не готово, тарілки не розставила. Знову свекруха не вчасно.

Лаючись на свою улюблену “маму”, неохоче, повільно відчинила двері. Виновато опустила голову, уявляючи, скільки неприємних слів почує зараз на свою адресу.

А за дверима стояла дівчина. Симпатична, молоденька, трохи старша за Олю, її дочку. Довге, біле волосся, пухнасті вії, брови нафарбовані, губи надуті.

– Вам кого?

– Дмитро Анатолійович тут живе?

– Так. Щось сталося?

– З ним ні, зі мною – так.

Дівчина нахабно заперлася в квартиру, просто на рожевий килимок стала брудними чоботами.

Та вона той килимок 2 години драїла до блиску, щоб свекрусі догодити. Яна так і сіла на тумбочку в коридорі від хамства.

– Чим, вибачте, можу бути корисною?

– Вибачаю, – хихикнула жінка. – Коротше, Дмитро Ваш безпосередньо накосячив. Я вагітна.

– Що? – перебираючи в голові все вищесказане, Яна не могла прийти до тями.

– А то. Зраджує Вам чоловік і вже давно. Завагітніла я від нього. Випадково, звісно. В гуртожитку я не житиму. Іншої квартири він не має. Отже, приймайте як є.

Поплескала жінку по плечу. Скинула чоботи і нахабно пройшла до кімнати, тягнучи за собою важку валізу.

Зі спальні виглянула Оля, із заспаними очима, солодко позіхаючи.

– Мамо, хто це?

– Я й сама ще не зрозуміла.

– Ха, а я братика чи сестричку тобі принесла. Хах, – смачно відкушуючи яблуко, приготовлене для гостей, нахабно заявила гостя.

Яна стояла в коридорі, здивована останніми новинами.

– А чого у вас двері навстіж? – пролунав неподалік дзвінкий, єхидний голос свекрухи.

– Ось тільки її зараз не вистачало, – тихо прошепотіла Яна.

– І тобі привіт, – затягуючи сумки в квартиру, відповіла вона. – Я хоч і старенька, але не глуха.

– Вибачте, Зіна Іванівна.

– «Вибачте»,  – передражнила свекруха. – Бог простить.

– Так, видно, як підготувалася. Бруд на порозі, стіл не накритий. Говорила я Дмитру, не одружуйся так рано. Хазяйка з неї та ще, намаєшся.

Вимовляла свекруха вголос думки, розмовляючи поміж справою, доки руки мила.

Яна вже звикла до такого, не звертала на неї уваги.

Говорила вона без особливої неприязні, так просто, показати хто в будинку головний.

Мовчки пішла на кухню, поралася з духовкою, діставала гаряче.

Зіна за звичкою склала руки в боки і зайшла з тотальним контролем у вітальню.

– А це ще хто? Ти що собі подружку по розуму знайшла?

Яна поспішила до кімнати.

– А це, Ваша майбутня невістка. Раз я не догодила. Дмитро Ваш постарався.

– Та що ти, люба, Яночко. Я тебе, як дочку свою люблю. Ти що перегрілася чи що. Не міг мій Дмитро так, та з цією! Ну, я йому покажу.

Зіна швидко накинула пальто, просовуючи руки в рукави, та все повз них. Чи то від хвилювання, чи то від наміру якнайшвидше всипати синочку.

– Ну, куди Ви, ніч надвір.

Не встигла жінка взутися, як двері тихо прочинилися.

– Вас чути аж на першому поверсі, тихіше не вмієте спілкуватися? Свято ж, – сказав Дмитро, зайшовши в квариру.

– Свято?! Свято! Ану, йди сюди, я тобі покажу свято, – вигукнула до сина Зіна.

– Мамо, ти що, що з тобою? – обережно спитав Дмитро.

– Що зі мною? Ух ти, негідник такий. Був би батько живий, він би тобі показав…

Сімейну ідилію порушила гостя.

Дмитр застиг побачивши її.

– Що коханий, не ввпізнав? Чи думав, телефон вимкнув і все вирішив проблеми?

– Як ти мене знайшла?

– А хіба це зараз важливо? Як ти міг? Я ж все для тебе роблю, щоб у затишку і ситий завжди. А ти… – Яна пішла на кухню.

Свекруха тихо поплелася за нею.

Гості почали підтягуватись, з невеликим запізненням.

І брат Дмитра прийшов із дружиною, сестра його Віра з чоловіком та дітьми. Тітка теж приїхала.

Радість і веселість закінчилися в одну мить. Ні Яна, ні “мама” не бажали святкувати за одним столом із зрадником.

– Яна, витри сльози. Негідник він, не вартий він твоїх сліз. А знаєш що. Ходімо, зараз ми дещо зробимо.

Зіна впевнено пішла до вітальні.

Взяла сина, коханку з її валізою і виставила за двері.

– Мамо, та ти у своєму розумі? Куди ми підемо вночі?

– А ось туди, де дитинку зробили. А у нас свято.

Дмитро пішов, повівши за собою красуню.

Родичі мовчки дивилися, не розуміючи, що відбувається.

– Ну що встали, як нерідні? Давай келихи Ігоре, – з награною радістю, сказала свекруха – І ти, Яно, давай. Все добре буде. Я тебе образити не дам.

Тихо посиділи, відзначили. Обмінялися подарунками. Розійшлися по домівках. Тітка до Зіни поїхала.

***

Діма щодня приходив. Вибачення просив. Подарунками Яну засипав: квіти, цукерки, сережки золоті.

Та тільки не на радість їй було. Не могла пробачити. Зібрала валізу з пожитками чоловіка, та замок змінила.

А на якийсь час, на море поїхала з Олею, відпочити.

На розлучення подала.

Свекруха підтримувала, та часто в гості забігала, провідати.

Так і розійшлося, колись зразкове подружжя.

КІНЕЦЬ.