— Уявляєш, Таню, я покличу Галину, Зінаїду й усіх інших дівчат. Відсвяткуємо скромно, по-домашньому, — Ніна Василівна розгладжувала невидимі складки на скатертині. — Олег уже пообіцяв узяти вихідний того дня.

Тетяна розмішувала цукор у горнятку чаю, спостерігаючи, як тануть кристали.

— А коли саме ви плануєте святкувати, Ніно Василівно? У котрій годині? Треба заздалегідь на роботі відпрошуватися, — вона поглянула на календар, що висів на холодильнику.

Свекруха завмерла, ніби натрапила на невидиму перешкоду. Кутики її вуст опустились, а погляд став гострим.

— А тебе, Тетяно, я не запрошую, — відрізала Ніна Василівна. — На святі буде лише родина і близькі друзі.

Тетяна застигла з ложкою в руці. У грудях щось стиснулося, але вона швидко опанувала себе.

— Зрозуміло, — Тетяна кивнула, відвівши погляд.

— Не ображайся, але ти ж розумієш, — Ніна Василівна махнула рукою. — Ти ж у нас чужа.

Тетяна підвелася з-за столу.

— Мені час. Олег заїде за мною через годину.

Вона вийшла з квартири свекрухи й повільно спустилася сходами. Чоловік сидів у машині біля під’їзду. Ці щотижневі візити до свекрухи стали справжньою мукою. Три роки шлюбу, а Ніна Василівна досі вважала її чужою.

Вдома, у своїй двокімнатній квартирі, Тетяна нарешті могла розслабитися. Ці стіни належали тільки їй — результат багаторічної праці та допомоги батьків. Вона купила цю квартиру задовго до знайомства з Олегом, і це був її єдиний надійний тил.

— Мама знову тебе образила? — запитав Олег, знімаючи куртку.

— А хоч раз було інакше? — Тетяна зняла взуття і пішла на кухню.

Олег заробляв середньо, але стабільно. Її зарплата бухгалтерки була приблизно такою ж. На життя вистачало, але мрії про нову машину чи відпустку за кордоном залишалися мріями.

— Мама просто з «тієї» закалки, — Олег увімкнув телевізор. — Вона ж бажає нам добра.

— Добра? — Тетяна підвищила голос. — Це коли вона мене на день народження не запрошує? Чи коли критикує кожен мій крок?

Олег промовчав, втупившись у новини. Звична картина — він ніколи не ставав на її бік у суперечках із матір’ю.

Наступного дня Ніна Василівна прийшла без запрошення. Окинула квартиру прискіпливим поглядом, провела пальцем по книжковій полиці.

— Пил, — констатувала вона. — І що ти цілий день робиш?

— Працюю, — коротко відповіла Тетяна.

Свекруха пройшла на кухню, відкрила холодильник.

— І це все? А де обід для Олега? Він же з роботи голодний прийде!

Тетяна склала руки на грудях.

— Олег уміє розігріти їжу. Іноді навіть сам готує.

Ніна Василівна схопилась за серце.

— Боже мій! Чоловік має працювати, а не біля плити стояти! Ти зовсім ні на що не годишся, — похитала головою. — Ні обід нормальний не звариш, ні білизну не погладиш. Олежик сам білизну розвішує! Ганьба яка.

Тетяна глибоко вдихнула.

— У моїй родині все було інакше, Ніно Василівно. Батьки разом вели господарство. Тато готував на вихідних, мама — у будні. Разом прибирали. І я не збираюся бути прислугою для вашого сина.

— От воно як! — Ніна Василівна плеснула в долоні. — То тебе батьки неправильно виховали! Жінка має берегти домашнє вогнище, а чоловік…

— Давайте закінчимо цю розмову, — перебила її Тетяна. — У мене робота.

Свекруха стиснула губи й глянула на неї з відвертим презирством.

— Олежик таку хорошу дівчинку упустив, Свєточку. Вона б і дім тримала в порядку, і діток уже народила б.

Олег увійшов до квартири саме в цю мить. Усмішка зійшла з його обличчя, коли він побачив матір і дружину, які стояли одна навпроти одної.

— Що тут відбувається? — запитав він, переводячи погляд з однієї на іншу.

— Нічого, синочку, — Ніна Василівна одразу змінилася в голосі. — Просто пояснюю твоїй дружині, як має себе поводити справжня господиня.

Тетяна чекала, що чоловік заступиться за неї. Але Олег лише знизав плечима й пройшов повз них у кімнату.

— Бачиш? — тихо сказала свекруха. — Він зі мною згоден, просто боїться тебе образити.

Тетяна промовчала. Боротьба зі свекрухою тривала вже три роки, і кінця їй не було видно. А чоловік залишався мовчазним спостерігачем, який звик не перечити матері.

День народження Ніни Василівни настав зненацька, хоча Тетяна добре пам’ятала точну дату. Просто тепер це не мало жодного значення.

— Ти точно не хочеш передати мамі якийсь подарунок? — Олег стояв біля дверей у бежевому светрі, який Ніна Василівна подарувала йому на Новий рік.

Тетяна підняла очі від книжки.

— Я переказала їй гроші на картку. Можеш так і сказати.

Олег скривився.

— Гроші — це якось… бездушно.

— Але практично, — Тетяна перегорнула сторінку. — Переживу якось, що не потрапила до списку «близьких» людей.

Чоловік ще хвилину переминався з ноги на ногу, але, не дочекавшись інших слів, вийшов, грюкнувши дверима.

Тетяна зітхнула. З кожним днем стосунки ставали дедалі прохолоднішими. Але їй уже було байдуже. Тридцятип’ятирічна жінка нарешті усвідомила: вона ніколи не стане для свекрухи «правильною» невісткою. Ідеал — ось що потрібно було Ніні Василівні. Слухняна, безвідмовна домогосподарка для її дорогоцінного сина. А Тетяна такою не була й ставати не збиралася.

Та незабаром у житті Тетяни почалися зміни. Фінансовий директор викликав її до себе в кабінет. І Тетяна вже приготувалася до найгіршого.

Ігор Валентинович простягнув їй документи.

— Вітаю. Ти тепер головна бухгалтерка.

Тетяна недовірливо подивилася на наказ про призначення.

— Але… А як же Людмила Петрівна?

— Вона йде на пенсію, — усміхнувся директор. — Рекомендувала тебе на своє місце. Зарплата зросте на п’ятдесят відсотків. Справишся?

— Справлюсь, — голос Тетяни зміцнів. — Дякую за довіру!

Додому вона летіла, наче на крилах. Нова посада, підвищення зарплати — це був її особистий успіх, її перемога.

— Уявляєш, мене підвищили! — Тетяна обняла чоловіка, щойно зайшла у квартиру. — Тепер буду головною бухгалтеркою!

Олег невпевнено усміхнувся.

— Вітаю. І… наскільки більше ти отримуватимеш?

— На п’ятдесят відсотків більше. Тепер зможемо трохи більше відкладати. Може, навіть на відпустку вистачить наступного року.

Олег кивнув, але в його очах не було радості. Лише невиразне занепокоєння.

З новою посадою з’явилися й нові можливості. Тетяна відкрила окремий рахунок, куди щомісяця переказувала частину зарплати. Вона мріяла оновити кухонну техніку, може, навіть зробити ремонт.

Ніна Василівна дізналася про підвищення невістки швидше, ніж Тетяна отримала першу виплату.

— Олежик каже, ти тепер великі гроші заробляєш, — свекруха з’явилася без попередження у вівторок увечері.

Тетяна внутрішньо напружилась, але зберегла спокійне обличчя.

— Так, мене підвищили.

— І що тепер? Так і будеш сама розпоряджатися грошима? — Ніна Василівна стиснула губи. — Це неправильно. Грошима в родині має керувати чоловік!

Тетяна повільно закрила ноутбук.

— Ніно Василівно, чоловік може керувати грошима, коли сам їх заробить. Мої гроші — моя справа.

— Що?! — брови свекрухи піднялися вгору. — Яка ти егоїстка! Ви ж родина! Має бути спільний бюджет!

— У нас спільний бюджет — на їжу й комуналку. Рештою кожен розпоряджається сам.

— Це неправильно! — підвищила голос Ніна Василівна. — За наших часів жінки все віддавали чоловікам! А зараз що робиться? Олежик навіть машину купити не може!

— Хай більше заробляє, — відрізала Тетяна. — Або хай попросить у вас.

Ніна Василівна грюкнула дверима, йшла розлючено. Але на цьому історія не закінчилась. Свекруха дзвонила синові майже щодня, скаржилася на невістку, радила «взяти все у свої руки». Олег хмурився, але діяти не наважувався.

Минув майже рік. Тетяна зібрала пристойну суму. Майже пів мільйона гривень! Вона планувала зробити капітальний ремонт на кухні — нові меблі, техніка, робочі поверхні.

За вечерею вона сказала чоловікові:

— Я замовила дизайн-проєкт. Подивись, як гарно вийде.

Олег переглядав фото на планшеті.

— Дорого, мабуть, — тільки й сказав він.

— Я впораюся, — усміхнулась Тетяна. — Це моя мрія.

Наближався день народження Ніни Василівни. Тетяна знову збиралася просто переказати гроші на картку, не більше. Але свекруха несподівано навідалась за тиждень до свята.

— Танечко, ти ж тепер добре заробляєш, — почала вона, сьорбаючи чай. — Я чула, ти відкладаєш на ремонт?

Тетяна напружилася. Олег, що сидів поруч, раптом почав дуже уважно розглядати візерунок на скатертині.

— Так, планую оновити кухню.

— Це ще встигнеться. А я от що подумала, — Ніна Василівна нахилилася ближче. — Ти могла б зробити мені чудовий подарунок на день народження. Оплатити ремонт у моїй квартирі! Ванна вся облізла, і шпалери вже давно пора міняти.

У кімнаті запала тиша. Тетяна повільно поставила чашку на стіл.

— Перепрошую?

— Ну, ремонт мені зробити, — повторила свекруха. — Як подарунок. Ти ж знаєш, з моєї пенсії це нереально, а в тебе, кажуть, уже чимала сума є. Олежик казав — майже пів мільйона!

Тетяна перевела погляд на чоловіка. Той і далі вивчав скатертину.

— Ви серйозно? — її голос став крижаним. — Торік ви навіть не запросили мене на свій день народження.

Ніна Василівна насупилася.

— Не будь такою дріб’язковою! Тобі що, шкода для матері твого чоловіка?

Тетяна встала з-за столу.

— Якщо я «ні на що не здатна», то чому маю давати вам гроші на ремонт? — її слова повисли в повітрі. — Ви роками переконували свого сина, що я — погана дружина. Казали, що я неправильно веду господарство, не вмію готувати, не здатна бути нормальною жінкою. А тепер просите в мене грошей?

Свекруха аж почервоніла.

— Та як ти смієш, так зі мною розмовляти? Олеже! Скажи їй щось!

Олег підняв голову. В його очах читалась розгубленість.

— Таню, може, допоможемо мамі? Не всю суму, звісно, але…

— Що?! — Тетяна не вірила своїм вухам. — Ти підтримуєш це безумство?

— Вона ж моя мама, — тихо відповів Олег. — Їй справді потрібен ремонт.

— А мені потрібен чоловік, який не зраджує, — відрізала Тетяна. — Схоже, ніхто з нас не отримає бажаного.

Ніна Василівна підскочила.

— Бачиш, яка вона? Ніякої поваги до старших! Гроші її зіпсували!

— Ні, це ви мене зіпсували, — Тетяна попрямувала до вхідних дверей і рвучко їх відчинила. — Прошу вас обох залишити мою квартиру. Негайно.

— Що? — розгублено запитала свекруха.

— Таню, ти ж не серйозно, — Олег підвівся з-за столу.

— Цілком серйозно. Забирайтеся. Обоє.

Її тон не залишав простору для суперечок. Ніна Василівна, бурмочучи щось собі під ніс, першою рушила до виходу. Олег затримався.

— Ти ще пошкодуєш про це!

Тетяна подивилася йому просто в очі.

— Єдине, про що я шкодую — що витратила на тебе п’ять років життя.

Минуло пів року після розлучення. Тетяна сиділа на новенькій кухні, потягуючи ранкову каву. Світло-сірі фасади, мармурова стільниця, сучасна техніка — усе було саме так, як вона мріяла.

Розлучення пройшло відносно спокійно. Олег не претендував на її квартиру — вона була куплена ще до шлюбу. Він забрав свої речі й переїхав до матері. Іноді Тетяна бачила їх у магазині чи на вулиці — Ніна Василівна постаріла, а Олег розповнів. Вони не віталися.

— Ідеально, — прошепотіла Тетяна, окинувши поглядом свою оновлену кухню.

Вона дістала телефон і набрала номер подруги.

— Олена, приїжджай у гості. Все закінчено!

КІНЕЦЬ.