– Якщо ти вже спитала моєї думки, то я проти, – сказала мені донька, навіть не замислившись. – Виходити заміж у твоєму віці, мамо, не найкраща ідея.

Я сиділа з телефоном у руці, наче мене хтось облив холодною водою. Щойно наважилася поділитися новиною, а тут таке.

– А що в цьому поганого? – перепитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

– Нічого поганого, просто тобі цього не треба, – відказала вона. – Краще поїдь знову в Італію, ще років десять зможеш працювати. А коли повернешся, тоді й поговоримо про це.

Їй легко казати. Мені ж зараз п’ятдесят вісім. Через десять років буде шістдесят вісім… І чи захочу я в такому віці взагалі про заміжжя говорити?

Двадцять років свого життя я віддала Італії. Прибирала, мила, доглядала літніх людей. Спочатку було важко, але згодом потрапила до родини, де працювала на хороших умовах – доглядала подружжя, яке прожило разом усе життя. Зарплати вистачало, щоб підняти дітей, допомогти їм з освітою й житлом. Але ціною цього стало інше: я все більше губила зв’язок зі своїми рідними.

П’ять місяців тому я вирішила повернутися. Почала себе недобре почувати – ноги набрякали, спина боліла. Подумала: досить. Пора додому.

Перші дні в селі були як сон. Я йшла знайомою вулицею, дихала повітрям, яке пам’ятала ще з дитинства, і не могла повірити, що більше не потрібно нікуди поспішати. Дім, город, квіти біля воріт… І тиша.

Діти давно роз’їхалися. Син Віталій із сім’єю живе у Львові, донька Оля – у Києві. У рідному селі з моїх близьких не залишилося нікого.

Крім Петра.

Ми зналися здавна. Його дружини не стало багато років тому, він жив сам. Завжди допомагав мені з господарством, ще до мого виїзду за кордон. А тепер, коли я повернулася, ми почали бачитися частіше. Поговорити, разом щось полагодити, просто посидіти ввечері на лавці.

І знаєте, я відчула: він мені подобається. Не так, щоб серце калатало, як у дівчини в двадцять років, але по-доброму, по-людськи.

Одного вечора, коли я складала гілки після обрізки в саду, він підійшов і, трохи ніяковіючи, сказав:

– Ольго, я тебе не турбую?

– Та ні, заходь, – усміхнулася я. – Зараз кави зварю.

Він переступив поріг, і я відчула, як у мене тепліє всередині.

– Знаєш, я подумав… – почав він, зиркаючи вбік. – Може, нам спробувати жити разом? Мені добре з тобою, і я тебе поважаю. Ми вже не діти, і невідомо, скільки нам ще ходити по цій землі. А так було б легше й веселіше.

Я подивилася на нього – і в його очах було стільки щирості, що серце стислося.

– Мені треба подумати, – сказала я.

І подумала. Довго. Петро був порядний чоловік, не ледачий, завжди готовий підставити плече. Може, справді це шанс не бути самотньою на старість?

Я сказала йому “так”.

А потім вирішила поділитися з дітьми.

Почала з Олі.

– Мамо, ти серйозно? – розсміялася вона, але сміх швидко зник. – Ти хоч розумієш, що робиш? Тобі треба думати про здоров’я, а не про те, щоб жити з чоловіком.

– Олю, я не хочу бути сама, – тихо сказала я. – Хочу, щоб поруч була людина, яка підтримає.

– Ти навіть не знаєш, як воно буде потім, – зітхнула вона. – Може, він прийшов не до тебе, а до твого будинку.

Мені було боляче слухати думку дочки.

Подзвонила Віталію.

– Мамо, – зітхнув він, вислухавши, – ти щойно повернулася, а вже думаєш про заміжжя. А якщо ми з ним не знайдемо спільної мови?

Я зрозуміла: підтримки не буде ні від кого.

І от тепер сиджу на кухні, дивлюся у вікно на город, і думаю: чому моє бажання бути щасливою викликало таку бурю? Чому діти, для яких я працювала все життя, не можуть просто порадіти за мене?

Мені не двадцять і не тридцять. Я не хочу чекати ще десять років, щоб потім шкодувати, що не спробувала.

Я хочу прокидатися поруч із людиною, з якою можна поговорити зранку про погоду, поділитися вечерею, разом піти на базар. Я хочу, щоб хтось сказав: “Олю, бережи себе”. І щоб я могла сказати у відповідь: “Ти теж”.

Так, діти – це рідні люди. Але в них своє життя, свої турботи. А я не хочу бути для них лише адресою, куди дзвонять раз на тиждень.

Можливо, вони колись зрозуміють. А можливо, й ні. Але право на своє щастя я віддавати не хочу.

Джерело