Ларисі не щастило в особистому житті. Жінці було вже тридцять п’ять років, а знайти гідного супутника життя не виходило.

Єдиним, хто згладжував її самотність і радував вечорами, був кіт Маркіз.

Ближче до Нового року Лариса вирішила відвідати ялинковий базар. Там вона й зустріла Артура, сорокадворічного кароокого чоловіка підтягнутої статури.

Він відразу сподобався Ларисі, але вона не показала вигляду. Заговорили вони один з одним тільки тому, що обидва претендували на одну й ту саму ялинку.

– Я її перша побачила, – промовила жінка, і мило посміхнулася до Артура.

– Мені вона потрібніша, – посміхнувся чоловік у відповідь. – Придивіться собі інший варіант. Хоч он той, – додав він, і тицьнув пальцем у ялинку з обламаними гілками.

– Якщо вам вона подобається, беріть її, – наполягала Лариса, не збираючись здаватися.

Близько двадцяти хвилин вони сперечалися, а потім чоловік таки здався, і махнув рукою.

– Забирайте! Цікаво, на чому ви її повезете?

– Таксі викличу, – відбила у відповідь жінка, поки продавець пакував її ялинку.

– Можу вас підвезти, – люб’язно запропонував Артур.

Лариса, якій він сподобався, не стала відмовлятися від пропозиції чоловіка.

Поки їхали в машині, розмовляли, і жінка дізналася про те, що Артур вдівець, але має дві дорослі дочки двадцяти й двадцяти двох років.

Перша була самотня, але при надії, а друга – вже мала свою сім’ю, та однорічну доньку, в якій чоловік душі не чув.

Дізнавшись про те, що Лариса ніколи не була одружена, Артур здивувався, і запросив її на побачення.

Після кількох зустрічей він несподівано запропонував жінці жити разом, пославшись на те, що вони дорослі люди, й займатися нісенітницею часу немає.

Однак, коли Лариса погодилася, з’ясувалося, що житимуть вони в її будинку.

– У моєму, діти живуть, – пояснив Артур, і жінка мимоволі спіймала себе на думці, що він шукав привід, щоб з’їхати від дочок.

Дуже швидко чоловік перебрався в просторий будинок Лариси, й одразу почав командувати: шафу треба переставити, а коту не дозволяти лежати на дивані.

Жінка боялася втратити Артура і знову залишитися сама, тому погоджувалась на всі його “хотілки”.

Через місяць спільного життя, чоловік несподівано зробив їй пропозицію руки та серця.

– Чого нам чекати? Мені в тобі все влаштовує, – з важливим виглядом заявив Артур.

Лариса не стала довго думати, та погодилася на його пропозицію. Після цього він вирішив познайомити жінку зі своїми доньками.

Якщо старша Саша видалася їй досить відкритою і поступливою, то Юля, яка була в положенні, все ще була розпещеною дівчинкою.

Якщо щось йшло не за її планом, вона не соромилася закочувати скандал, і тупотіти ногами. Коли Лариса вперше стала свідком цього, Артур запевнив її, що всьому винні гормони.

Жінка розуміючи кивнула, щиро радіючи тому, що дуже рідко її бачить. За три тижні до весілля Юля заявила, що не хоче жити разом із сестрою та її родиною.

– Я не висипаюся, – заявила вона, приїхавши в будинок Лариси з валізою, – тому поки що поживу у вас.

Господиню трохи збентежив той факт, що дочка майбутнього чоловіка не спитала в неї дозволу, але вона намагалася не показати виду.

У перший же день спільного проживання, Юля почала незадоволено бурчати й крутити носом, що кіт Лариси ходить там, де йому заманеться.

– Його треба віддати, – заявила за вечерею дівчина. – Я не можу з ним жити.

– Ти тут і не живеш, – не стрималася Лариса. – Наскільки мені пригадується, ти в нас тимчасово.

Юля грізно зиркнула на жінку і, сердито жбурнувши ложку, вискочила з-за столу. Артур докірливо глянув на Ларису і, похитавши головою, побіг наздоганяти дочку, що ридала.

Насилу йому вдалося переконати дівчину поїсти. Проте, та погодилася прийняти трапезу лише у кімнаті.

– Я віднесу Юлі вечерю, – буркнув незадоволено Артур.

Коли він повернувся, Лариса мила посуд. Чоловік сів на стілець і тяжко зітхнув.

– Юля має рацію. Кота треба кудись подіти, – сказав він сухо.

Жінка різко перестала мити посуд, і озирнулася на Артура, вирішивши, що він пожартував.

Проте, по виразу його обличчя Лариса зрозуміла, що це був далеко не жарт. Він справді пропонував позбутися їй Маркіза!

– Ти серйозно? Ні, такого точно не буде! – рішуче відповіла жінка. – Не заводь більше розмов на цю тему!

– Якщо твоїй дочці щось не подобається, нехай з’їжджає. Вона, мабуть, забула, що знаходиться на чужій території, і тут я господарка!

Артур з досадою підібгав губи. Було видно, що слова Лариси йому зовсім не сподобалися.

Декілька днів панувала тиша, попри те, що Юля щоразу кривила обличчя, зганяючи кота зі стільця, чи дивана.

Якось, у неділю, коли пара поїхала приміряти весільні вбрання, “падчерка” виставила кота за двері.

Коли Лариса повернулася додому і Маркіз її не зустрів у передпокої, вона занервувала.

– Де мій кіт? – З надривом запитала вона у Юлі.

– Мені звідки знати? Можливо, йому набридло жити в будинку, і він пішов, – дівчина байдуже знизала плечима.

Нічого не відповівши, Лариса вибігла з дому, і кинулася шукати свого улюбленця. Серце жінки калатало так сильно, ніби готове було вистрибнути з грудей.

Вона кликала Маркіза, заглядала в усі куточки на подвір’ї, за кожен кущик, потім вийшла з двору. Перехожі дивилися на неї, але ніхто нічим не міг допомогти.

Минула година, потім ще одна… Вже почало темніти, коли Лариса помітила знайому пухнасту спину біля сміттєвих баків.

Кіт сидів, притулившись до стіни, наче чекав, поки вона його знайде. Жінка підбігла до нього, схопила на руки, й міцно притиснула до себе.

Маркіз тихенько замуркотів, і уткнувся носом у шию своїй господині. Повернувшись додому, Лариса застала Артура та Юлю за столом.

Батько та дочка сиділи, й спокійно вечеряли. Вони начебто навіть не помітили її відсутності.

– Ось, знайшла його, – сказала вона, заходячи в кімнату з Маркізом на руках. – Це твоя дочка виставила мого кота надвір! А знаєш, що я вважаю? Вона зробила це спеціально!

Артур підняв очі на Ларису, явно дивуючись тому, що вона щойно сказала.

– Що ти хочеш сказати? – спитав він.

– Я хочу сказати, що, якщо ти обираєш між мною та своєю дочкою – то вибирай її! Ми з тобою розлучаємося, Артуре! Весілля скасовується!

На обличчі чоловіка з’явилося збентеження. Він спробував переконати Ларису не робити поспішних рішень, але вона вже нічого не хотіла чути.

Жінка знала, що ухвалила правильне рішення. Лариса пішла у свою спальню, зачинивши за собою двері.

Вона присіла на ліжко і, притиснувши до себе Маркіза, тихо заплакала. Жінка нарешті усвідомила, що ніколи не зможе бути щасливою поряд з людиною, яка не поважає її почуття та прихильності.

За кілька годин Артур і Юля зібрали свої речі, й поїхали, а Лариса знову залишилася сама. Маркіз знову став її єдиним супутником. Жінка вже не мріяла про принца на білому коні.

Однак, коли Лариса зовсім зневірилася, їй на шляху зустрівся Андрій. Він любив тварин, і швидко порозумівся з котом.

Тож у неї не було вибору, як тільки піти назустріч Маркізу та Андрію. Не дарма кажуть, що Бог не дає, то все на краще…

КІНЕЦЬ.