– А ти не боїшся ось так одразу на мужика насідати? Адже злякаєш, втече від тебе!

-У сенсі, злякаєш?

– Ну, ви ж тільки-но жити разом стали, а ти його так завантажуєш своїми порядками та роботою по дому. Ми з Ігорьком уже майже рік разом, і то я його сильно не напружую.

– Ах, ось ти про що… Знаєш, втече – туди йому і дорога. Мені полохливі слабаки не потрібні!

– Оль, ти ж не дівчинка вже, роки йдуть, ми не молодшаємо. Та й плече надійне поряд хочеться. Розумієш, я бажаю тобі добра, тому кажу тобі, як є.

– Адже у чоловіків розум інакше влаштований, не так, як у нас. Психологія, і таке інше. Ось ти Мишка зараз справами завантажила, позначила фронт робіт, свої порядки, йому й відпочити ніколи.

– Тим більше будинок-то для нього чужий, начебто не для себе робить! Ти гадаєш, що надовго його вистачить? Ти ж жінка, повинна бути хитрішою, мудрішою. Невже важко посуд за ним помити, чи речі у прання зібрати?

– Ну ти, психолоr доморощений! Я в тебе замовляла консультацію? Ні? Ось і не лізь! Мама до порядку не привчила – я привчу!

– Ну, що ти ображаєшся?

– Та які образи, Валю? Тебе слухати смішно. Сама ж говориш про надійне плече, і сама переживаєш, що мужик від роботи втече! Який він тоді надійний, якщо домашніх справ злякається? Він що, не для себе робить? Так він живе тут.

– Ну, не знаю. Ми з Ігорем, коли зустрічатися стали, він відразу сказав, що в чужому будинку нічого робити не буде. Ні, він мені допомагає, але так, як ти, я б не змогла.

– Різницю чуєш? Ви зустрічаєтеся, а Мишко жити до мене переїхав! Він! До мене! Від мами! У мій дім, на все готове! З одним пакетом речей! З аліментами, та боргами за кредитом!

– Навіщо ж він мені потрібний, такий золотий, якщо грошей від нього не багато, то ще й допомоги не буде?

– Свина дорослого у квартирі поселити, й доглядати його? Ну ні! Краще тоді одній. А сенс жити з мужиком, і роботу всю самій робити?

– Ти все схожого на Вовку шукаєш? Не знайдеш, Олю, і Мишко втече, злякаєш ти його!

Оля з Мишком майже не зустрічалися. Так, пара зустрічей, і Мишко повільно перекочував до Олі разом зі своїми пожитками, що вмістилися в одному пакеті.

Але ж Оля його попереджала, питала, чи добре він подумав?

– А що тут думати? Я – дорослий чоловік, розлучений, ти – доросла жінка, вдова. Обидва вільні. Діти? Ну так, мої доньки живуть із колишньою дружиною, а твої сини – з нами. Мене це не лякає.

Житло в Олі своє, а Мишко з мамою жив. Він і не думав особливо, якось все саме по собі вийшло. Зустрілися кілька разів, у кафе сходили.

Потім Оля, між іншим, сказала, що гойдалку треба зварити, мовляв, зварювальник потрібен. А він, Мишко, на всі руки майстер, гарний зварювальник, сам зголосився, мовляв, я вмію, зроблю.

З цієї гойдалки й почалися стосунки.

Діти Олі у бабусі були, Мишко попрацював на славу, як приїхав після роботи, так і закінчив після опівночі.

Оля теж не стояла склавши руки. Там притримала, тут подала. Хороша гойдалка вийшла. Від грошей Мишко відмовився, мовляв, нічого не треба, тільки вечерею нагодуй.

Ну, де вечеря, там і ночівля, дорослі ж люди, що там. А невдовзі й жити разом стали.

– Якщо так у нас все склалося, хочу відразу попередити, що я не терплю слабких мужиків, скигліїв, замазур, та нероб. Ти до мене в будинок ідеш, то будь ласка, живи за моїми правилами.

– Ми не смітимо, а якщо трапилося – швидко прибираємо за собою, тут немає прислуги. Поїв – помив, тут теж прислуги немає.

– Брудні речі суворо в кошик, або все опиниться на вулиці, тут прислуги теж немає, і акція зі шкарпетками не діє.

– Звільнився раніше за мене – починай готувати обід. Зарплата в спільну купу, а ось те, що заробив окрім зарплати – твоє, особисте.

Було ще кілька пунктиків, але Мишко тільки посміхнувся, мовляв, плавали, знаємо, і не таких приборкували та обламували. Це на вигляд вона сувора та не приступна, а насправді – майже чотири роки без мужика!

Попри відсутність чоловіка в будинку, порядок в Олі був у всьому. І у будинку, і на ділянці. Трава акуратно скошена, дерева побілені, грядки чисті, одна до одної, картоплі не багато, але теж чиста.

Паркан рівний, не покосився. Початок літа, а в сараї вже вугілля лежить, і дрова в дровнику. Мишко навіть здивувався:

– І хто це в тебе все робить?

– Що можемо, самі з хлопчиками робимо, з чим самі не впораємося – наймаємо.

– Ну нічого, – мовляв,- тепер я в тебе є, допомагатиму.

Перші маленькі непорозуміння почалися з банального посуду. Мишко поїв, за звичкою, відсунув тарілку, і вийшов із-за столу. Оля промовчала, а вже наступного приймання їжі Мишко з психом відсунув брудну тарілку з супом:

– Олю, ти зовсім, чи що? Чому тарілка брудна?

– Тому, що ти її не помив! Прислуги немає! У мене діти за собою миють посуд, а ти, дорослий чоловік, переломишся?

Зі шкарпетками біля ліжка Оля теж боролася мовчки. Не прибрав у кошик – шукай на вулиці. Щоправда, Мишко схаменувся тільки тоді, коли чисті шкарпетки закінчилися.

Він спробував було образитися, показати характер, і піти, але Оля загородила прохід, і сказала:

– Куди зібрався? Чому без речей? Так діло не піде! Зібрався – то одразу, назовсім, і з речами. І шкарпетки брудні забери. У мене є правило – або жити по-людськи, або не жити зовсім!

Зовсім Мишко йти не захотів. І Оля йому подобалася, і будиночок – чистий, доглянутий, також подобався.

Ображайся, не ображайся, а рефлекс швидко виробився. І з посудом, і зі шкарпетками. І виявилося, що не так це й складно. Якщо й забувався іноді, то одного Ольгиного погляду вистачало.

Ні, Мишко не поганий, не слабкий і не лінивий. Він просто звик жити інакше. Спочатку мама за ним прибирала, мила, прала, потім дружина, а потім знову мама. Йому й на думку не спадало, що можна жити інакше.

Втім, і Ольга звикла жити інакше. Тільки в них із Мишком це інакше було різне.

У Ольги в сім’ї з дитинства було заведено мити посуд, прати й прибирати. Мама якось відразу позначила, що будинок спільний, живуть вони всі разом, значить, і прибирає кожен сам за собою. І один одному у всьому допомагати треба. Це не складно, і дуже спрощує життя.

Вовка, покійний чоловік Ольги, якось відразу зрозумів Ольгу, і погодився з усіма її пунктиками. Справді, вони сім’я і мають цінувати один одного. Негоже це, коли одна вечерю готує, а другий – на дивані лежить.

Добре вони жили, тільки не довго. Усього десять щасливих років. І в хаті разом працювали, і на вулиці. Вовка вугільник майструє – Оля поряд, притримати, подати, допомогти.

Вовка картоплю поливає, Оля на грядках сидить, траву щипає. Оля вечерю готує, Вовка тут, як тут, допомагає. Не звикла Оля інакше. І бабуся з дідом так жили, і мама з татом, і вони з Вовою.

Вона думала, що це назавжди, та тільки життя інакше склалося. Тридцять три роки йому було, коли він залишив свою сім’ю. Трохи додому не дійшов, тромб, будь він неладний.

Ні на кого не могла дивитися Оля. Все не те, і все не так. А тут Мишко… І сусідка добра, жаліслива така, мовляв, налякаєш мужика, втече від тебе.

А від чого втікати? Від побуту? Від тарілок брудних? Від шкарпеток? Від трави, що вчасно косити треба? Або від картоплі, яку собі саджають?

На роботі втомився? Так усі втомлюються. Поїв, передихнув, і вперед, траву косити, картоплю полоти. Нічого надприродного – звичайна робота по дому.

Ні, не боїться Оля. Або такий, як Вовка, з яким і будь-яка робота разом, і відпочинок – або взагалі ніякого не треба.

Втече – тримати не стане. Вона не Валя, яка з Ігорька порошинки здуває. А що йому? Йому зручно! Майже рік зустрічаються, а він заради неї палець об палець не вдарив.

Ні траву скосити, ні дров нарубати. Зате на обід та вечерю, як на роботу, а вона й рада намагатися, готує різносоли.

Вже другий рік пішов, не втік Мишко. Навпаки, обжився, вже господарським поглядом на будинок дивиться:

– Ну що, у листопаді кредит закінчиться, за зиму грошенят накопичимо, лазню нову поставимо! Як вважаєш, я маю рацію?

І посуд без нагадувань миє, і навіть машинку навчився сам запускати. І тример заводить без нагадувань. Хорошим виявився чоловік, всьому легко навчається. Не скиглій, не нероба, не замазура.

Свекруха, щоправда, щоразу за серце хапається, коли бачить, що син по обіді тарілку миє:

– Зроду такого не було! Навіть, коли я в гості виїжджала, після приїзду, на мене чекала повна раковина посуду.

– Олю, не можна так з мужиками, вони слабенькі, майже зникле плем’я, – обурювалася “свекруха”.

– Мамо, припини, що я, маленький? Руки є – мені не важко.

А Ігор від Валі втік, мабуть, мало його пестила та плекала, берегла та піклувалася. Кажуть, одружився, то дружина його в їжакових рукавицях тримає, майже в чорному тілі.

Життя, це така штука, з якою ніколи не вгадаєш – де знайдеш, а де загубиш. Треба завжди залишатися собою, і ні під кого не прогинатися.

Не зрозуміє, значить це не твій чоловік! Зрозуміє, і прийме – це доля! Слушні міркування, чи є заперечення?

КІНЕЦЬ.